Я думала, що знаю, що таке війна. У 2014 році вже пережили страх, стрілянину, тривогу. Але тоді якось усе швидко затихло. А тепер - ні. У 2022 році все було інакше. Від самого початку стало зрозуміло: буде довго, боляче і страшно.

Коли ракети почали падати на житлові будинки, я зрозуміла, що це надовго. Зникло світло, газ, вода. Усе завмерло. Магазини закрилися. Навіть аптеки були порожні або зруйновані. Ми з дітьми сиділи в укритті цілодобово. Навіть не знали, що відбувається навколо - не було ні зв'язку, ні новин.

Кожен день був схожий на попередній - вибухи, холод, тиша між обстрілами. Потім я почула, що є можливість виїхати.

Спочатку боялася, але потім страх залишитися виявився сильнішим. Волонтери допомогли вибратися з міста. Зараз я живу в Кропивницькому. Досі не можу усвідомити, що прийшла війна.  Я дуже хочу повернутися додому. Дуже сумую за містом, яке колись було таким живим і рідним.