Коли почалися обстріли, я спочатку просто не розуміла, що відбувається. Все наче накрило хвилею страху. Росія наступала дуже швидко – щодня щось нове, страшне. Не встигали ні до чого звикнути. То з одного боку стріляють, то з іншого. Прилітало прямо до житлових будинків.

Люди гинули у своїх квартирах, просто тому, що не встигли спуститися або не встигли сховатися. Ракети постійно літали над будинком. Гули, свистіли. Ми вже по звуках почали відрізняти: де, що й наскільки близько. Майже весь час доводилося сидіти у підвалі. Іншого виходу не було. Хтось намагався жити як раніше, але це просто неможливо. Я сиділа і думала: "Може, завтра стане тихіше, може, незабаром закінчиться". Але з кожним днем ставало лише гірше.

Магазини почали закриватися майже одразу. Аптеки також. Ще якийсь час люди намагалися знайти де що купити, але все швидко спорожніло. Полиці порожні, ліки неможливо дістати, їжу передавали знайомими, якщо хтось знаходив. У когось було щось у запасі — ті ще якось трималися, а решті було дуже важко. Людей ставало дедалі менше. Дехто поїхав одразу, хтось чекав до останнього. Я поїхала. Просто не витримала цього жаху. 

На зупинці мене проводжала сусідка. Вона не хотіла виїжджати. Тільки моя машина від’їхала, як на зупинку прилетів снаряд. Я була шокована, що побачила, як не стало людини, яку знала багато років. 

Тепер мешкаю далеко від дому, але думками все одно там. Сподіваюся лише на одне – на мир. Щоби все це закінчилося. Щоб Україна перемогла. І щоби можна було просто жити.