Клименко Ангеліна, 14 років, учениця 9 класу комунального закладу «Дашковецький ліцей Якушинецької сільської ради Вінницької області», с.Дашківці, Вінницька обл.

Вчителька, що надихнула на написання - Буткалюк Валентина Іванівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Яскравими ниточками мережаться мрії в моїй голові: навчання, хореографія, вокал, допомога батькам по господарству, друзі, улюблені книги, фільми… Все. Пора спати. Нехай усі плани та думки зачекають…

«Мамо, війна!» - слова брата, ні, швидше його «зляк» відірвав мене від сновидінь, підняв над таємницями ночі й накинув холодно-бентежне простирадло нерозуміння того, що відбувається. «Війна?! Звідки? Де? З ким? Не може цього бути!» - ціла верениця думок, здається, в одну секунду зібралася в пучок і засліпила мені свідомість. Я нічого не розуміла, лише бачила великі намистинки сліз в маминих очах, міцні канати батькових рук, які вп’ялися в його тіло так міцно, що, здавалося, вже ніколи не випустять на волю, і погляд брата - рішучий, пронизливий і впертий.

Я піднялася з ліжка, ступила крок, другий – і вже в маминих обіймах почула й зрозуміла: наші сусіди росіяни розпочали повномасштабне вторгнення зі зброєю та військовою технікою на мою рідну українську землю. Вони чомусь вирішили, що мають на це право.

Двадцять четверте лютого дві тисячі двадцять другого року – передранок, який перевів життя моїх односельців, як і всієї країни, на чіткий алгоритм: робота, новини з фронту, мобілізація, закони воєнного часу, дистанційне навчання, проводи односельців, евакуація, допомога збройним силам України… Це все таке колись незнайоме враз стало реальною повсякденністю. Воно посіяло біль і переживання на ланах моєї душі, і тільки віра вселяла переконаність у тому, що рано чи пізно жахам настане кінець.

Я – учениця 9 класу – добре пам’ятаю народні казки, які стверджують: добро і правда завжди перемагають зло і брехню, а сила – в єдності. Ці знання додали мені впевненості. А ще церква. Живу неподалік храму. Змалку у великі свята бігала на службу. Слухала переспіви дзвонів, спостерігала, як моляться старенькі. А коли підросла, то й сама почала розмовляти з Господом. Мабуть, саме хвилини спілкування із Ним порятували мене від відчаю. Відомо, страждання – це випробування на стійкість, міцність, силу й віру. Я свято вірю в перемогу мого народу, бо українці – надзвичайні люди.

Ліцей, в якому я навчалася, перетворився в пункт збору продуктів, одягу, різного приладдя, яке могло стати корисним у боротьбі із ворогом. Безперервною колоною люди несли, несли, несли… В їдальні жінки готували їжу: ліпили й заморожували вареники, консервували м'ясо та рибу, випікали пироги та хліб. Спортивний зал став місцем, де плели маскувальні сітки, а в класних кімнатах пакували марлеві пов’язки.

Я не могла не бути поруч. Разом із мамою працювала, бо ж так хотілося допомогти здолати зло війни.

Лінія фронту оминула мою Вінниччину. Час допоміг пережити перші страшні емоції. Люди й далі допомагали військовим. Відновилися мої заняття хореографією, і я з колективом, який має світлу, життєстверджувальну назву «Радість», відправилася на конкурс за кордон. Однак війна відшукала мене й там.

Чотирнадцятого липня кульгава рука випустила по Вінниці ряд смертоносних ракет. Дві з них влучили в ціль. Одна зруйнувала будинок побуту «Ювілейний», інша – «Будинок офіцерів». Той самий, де я займалася танцями, де набувала досвіду розуміння світу краси й гармонії, де знайшла друзів… Це було місце мого щастя.

Не забуду і не пробачу!..

Соціальні мережі розповіли про загиблих у Вінниці. Я думала: нічого страшнішого першого місяця війни вже не буде. Помилилася. Найпекучіший біль заліз у моє серце тоді, коли з монітору в платтячку вересового кольору саме до мене всміхалася сонячна дівчинка – така гарненька й позитивна, світла й тендітна… Всміхалася… Її вже немає. А ворог ще є.

І я піймала себе на думці, що бажаю смерті всім тим людям, які принесли горе українцям.

Мене це дуже налякало, адже бажати комусь смерті – великий гріх. Тоді чому так грішать рашисти???

Війна ставить задачі, які може розв’язати лише той народ, дух котрого безмежний.

Ця страшна потвора сіє страх, але він точно не проросте в душах українців. Черства мара чекає на сльози й благання, а ми співаємо «Червону калину». Так було, є і буде, адже перемога вибирає праведників, щирих і працьовитих, гордих і нескорених, вільнолюбивих і наполегливих. Як на мене, перемога – це коли ти не здаєшся ні за яких обставин, коли твориш добро і чітко усвідомлюєш, що таке Батьківщина і як саме треба її любити.