Бурхан Єлизавета, 17 років, учениця 11-А класу, комунального закладу "Ліцей інформаційних технологій" Кам’янської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе: Сауляк Анна Максимівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Пройшло більш як сім місяців від моменту початку вторгнення російських військ на територію України. Чи пам’ятаю я перший день війни? Хотіла сказати з абсолютною впевненістю, що так, але це було б великим упущенням з моєї сторони. Гадаю, що з деяким плином часу людині легше (в першу чергу для самої себе) змалювати ту чи іншу подію в більш відповідних тонах. Тому намагаючись відсторонитись від цього, я розповім мою історію відкрито і без зайвих декорацій.

Як це не дивно, але перший день не став для мене найнапруженішим, скоріше цей тривожний стан буде зростати з продовженням бойових дій на нашій землі. 24-е лютого стало тільки “плацдармом” перед подальшими подіями. Я була розгублена, збентежена, але не налякана. Мабуть, це пов’язано з моїм нерозумінням і відстороненістю від всього, що відбувалось в Україні — я начебто знову стала тією дев'ятирічною дівчинкою, що тільки слухала стривожені розмови батьків про Майдан, далі про Крим, про Донецьку область… Але як і на той момент, це ніяк не торкалось мого життя, і здавалося таким далеким та ефемерним. Усвідомлення, що являє собою війна, прийде трохи пізніше. Що залишалося робити “минулій” мені 24-го лютого? Тільки спостерігати та намагатися знайти своє місце в цьому іншому та незвичному світі.

Які ж були мої наступні дії? Якось так вийшло, що з доволі раннього підліткового віку я намагалась брати участь у різних громадських та волонтерських засадах. Тому очевидним стало моє рішення написати знайомим з організацій та запитати, чим я можу допомогти.

Взагалі, мені доволі важко сказати, що саме вплинуло на мій вибір, який я зробила на наступний день після повномасштабного вторгнення. Можливо, я хотіла таким чином насправді зрозуміти дані події або бажала відчувати причетність до цих подій. Відповідати на запити на соціальній сторінці організації стало моїм першим повноцінним завданням. Власне, повідомлення людей були тим відголосом подій, що відбувалися в Україні. Ті сумбурні дні зараз злились в один нескінченний день, де було стільки болю та страждань, що і неможливо це охопити одними словами. У той момент я стала частиною тих бід, від яких потерпали українці. І тоді мені залишалось тільки взяти себе в руки й виконувати власну задачу, не залежачи від її складності. Чи то пошук організацій, що можуть знайти необхідні дефіцитні медикаменти для якогось населеного пункту, чи то пошук волонтерів, що можуть вивезти вцілілу сім’ю з руйнованого села. Таких задач було багато, але головним завжди залишалось зробити все можливе для допомоги. Це був справді мій момент дорослішання, коли треба переступити через себе, через дитячу наївність, приймаючи власну безсилість повністю змінити світ. Бо ти можеш допомогти сотням або тисячам, але ти не в змозі припинити ті криваві нелюдські події, що призводять до цих запитів.

Думаю, що без підтримки моїх близьких я не мала б стільки сил робити дане доручення протягом всієї весни. Так, кожен день ми жили з відчуттям цього непевного крихкого положення, але ми вірили, що рано чи пізно ситуація зміниться. Коли почалися воєнні дії моя сім’я, точніше її частина, змогли зберегти здоровий глузд і не піддаватись суцільній паніці. Я не маю ніякого права звинувачувати тих людей, що приймали не завжди виважені рішення. Але у багатьох просто не було іншого виходу, тому стільки людей віддавалась у руки невідомого і мінливого світу. А втім, рідного батька я так і не змогла повністю пробачити.

У цілому ситуація, навіть, виглядає трохи комедійною — оскільки я була повністю зайнята волонтерським завданням, про стан батька та його сім’ї дізналася тільки десь у середині березня. Бо він ні разу не зв’язувався зі мною від початку війни. Це можна вважати проявом егоїзму з моєї сторони, але я не жалію про прийняте в той час рішенні.

Мені значною мірою хотілося умістити в це невелике есе повну особисту історію, тому вибачте за часткову емоційність та хаотичність викладених думок. Наостанок я хочу завершити розповідь уривком з творчості Павла Тичини, що на сьогодні знаходить відголос у моїй душі:

Хіба одну тебе обурює — людина-звір, жорстокість і брехня?

Хіба не в усіх розстріляні серця?

І тисячі закопаних живими в землю — хіба це не вони

щоночі криком душу розпинають:

О помсти, помсти. Кров за кров.

Кого карать? Сонце, що в артерії землі

пригоршні вогню сипле?

Землю, що без гною негодна родить?

Не перший в нас Христос; не останній Робесп'єр,

а кров завжди, у різній дозі,

і кожна боротьба похожа на свій вік.

Міріади світів ті ж самі гасла потрясають.