Парубок Ангеліна, 14 років, учениця 9-б класу ліцею №2, смт Стрижавка, Вінницька обл.

Вчитель, що надихнув на написання - Парубок Наталія Олексіївна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Чи може людина спокійно сприйняти та усвідомити повідомлення про те, що почалася війна? Доросла людина не може, а якщо ти – підліток, перед яким відкритий цілий світ, ти будуєш плани на майбутнє, ходиш гуляти, вчиш уроки, слухаєш музику. Однозначно ні, саму думку про це ти женеш від себе. Не хочеш про таке ні говорити, ні чути.

Уже десь за тиждень до початку війни по новинах почали говорити, щоб люди готували тривожну валізку. Мама панікувала, а тато її заспокоював і казав, що путін не настільки дурний, щоб таке зробити. Виявилось, настільки. Але ми не готували валізку, ми готувались до татового дня народження, він якраз 24 лютого. Мама замовила столик у кав’ярні, вдома ми спекли торт, зробили їстівний букет, щоб зранку привітати татуся та полягали спати. Зранку все було як завжди, бабуся привітала тата та поїхала на роботу, а ми мали готуватись до уроків. Але класний керівник написала у шкільний чат, що уроків не буде. А коли всі стали відслідковувати новини, то зрозуміли, що сталося найгірше. Але в це важко було повірити.

Вибух, що пролунав невдовзі, змусив нашу оселю струснутись. Задзижчали шибки, захитались люстри, ми запанікували, проте віри не йняли тому, що відбувається навколо. Ну не може такого бути! Ну не може в 21 столітті, у центрі Європи одна країна нападати на іншу. Здавалося, що це якась помилка, якась погана гра, вигадка, що все зараз закінчиться та світ буде таким, яким був раніше.

У банкоматах зникли гроші, на заправках вишикувалися довжелезні черги, на в`їзді до міста з`явився блокпост. Ніхто не знав, що буде далі. Усі безперестанку переглядали всі новинні сайти та канали в інтернеті, а ми почали по пів дня сидіти в погребі. Моя мама працює в школі, то з перших днів ми почали ходити плести сітки. Коли лунав сигнал повітряної тривоги – ми спускались в укриття, і коли я вперше побачила стільки військових зі зброєю – аж тоді до мене прийшло усвідомлення, що це все насправді. Що це не сон, а страшна реальність.

Що я відчувала тоді? Важко сказати. Безнадію, розпач та страх. Страх був величезним: здавалося, що на твою хату упадуть всі літаки, бомби та ракети й ти більше ніколи не побачиш рідних.

Життя нашої родини змінилося назавжди. Як цінно стало вечорами усім разом пити чай, коли немає повітряних тривог. Як важливо усвідомлювати, що для того, аби по твоєму селищу в центрі України не ходило москальське бидло, тисячі захисників стримують навалу рашистів на сході та півдні. Як важливо віддати останню шану загиблому односельцю, не соромно плакати, коли стоїш у живому коридорі та чуєш, як «плине кача». Як важливо не забувати і ніколи не забути, якими звірами виявились покидьки, що прийшли на нашу землю. Війна навчила мене, що маленькі радощі можуть бути такими великими.

Я вивчила нові слова, до 24 лютого я не знала слова «колаборант», «ІПСО», «катівня».

Звірства та катування приголомшують найбільше, а ще те,що так звана «друга армія світу» виявилась мильною бульбашкою, яка не може змагатися з нашими воїнами, а безславно тікає та у відповідь б`є по мирних людях, музеях, лікарнях, дитячих майданчиках.

Приголомшує, що у нас гине цвіт нації, наші найкращі сини та дочки України, а у них – бидлота та мародери, які не гребують красти з мертвих дітей взуття та виривати у закатованих золоті зуби.

Миру українці хотіли одразу, а зараз ми хочемо перемоги. І ми її здобудемо. Для мене сьогодні мир – це спокій, це мамині обійми, ми усі разом, і в Україні немає горя, і всі живі, і я ходжу до школи справжньої, не дистанційної, бачуся з друзями та з учителями. Мир – це нема русні, бо це не люди, це – нЕлюди, їм немає місця на планеті.