Алла Миколаївна пережила окупацію в Снігурівці. Їй було дуже страшно, сльози котились від кожного вибуху.
Мені 83 роки, живу в Снігурівці. Від початку війни я не виїжджала, весь час була тут.
Перший день війни особливо не пам’ятаю: трохи стріляли, і все. З самого початку було страшно. Мені як сказали, що війна, я одразу й не повірила, а як поїхала до онучки на день народження, як подивилася, що навколо робиться! Не дай Боже! У нас трішки спокійніше.
Але все одно по нервах це все б’є дуже. Тільки бахне десь, то я вже й плачу. Страшно дуже.
В окупації з водою було важко, донька привозила. Ліків також не було, мені доньки купували. Харчі давали – я гуманітарну допомогу отримувала.
Найщасливіший спогад за увесь цей час – день, коли нас звільнили. Я не бачила, як воно було. Здається, десятого числа наші прийшли і сказали, що звільнили нас. Я плакала від радості.
Я так молю Бога, щоб війна швидше закінчилася, бо це такий страх!