На жаль, війна внесла свої корективи в життя нашої сім’ї. Мій чоловік, батько моєї дитини, — військовослужбовець ЗСУ. 28 років свого життя він присвятив службі, був учасником АТО у 2014–2015 роках. Уже тоді наша сім’я змушена була жити на відстані. Зараз чоловік продовжує службу і стоїть на захисті нашої держави. Ми сподіваємося і молимося, щоб якомога швидше настала наша Перемога.

Лютий 2022 року став, мабуть, одним із найстрашніших періодів у житті. Рано вранці ми прокинулися від вибухів ракет — били по Кульбакинському аеропорту. Це були страх і відчай, ми не розуміли, що відбувається.

Дитина прокинулася від вибухів, було дуже страшно. Чоловік у той час перебував у військовій частині. Я заспокоювала дитину словами, що наш тато нас захистить.

З початку війни всі дні були страшними. Протягом двох місяців місто бомбили майже щодня.

Так, ми зіткнулися з психологічними труднощами. Разом із дитиною відвідували психолога.

Понад два роки у Миколаєві немає питної води — у кранах лише технічна.

Є річ, яка стала важливою для моєї дитини, — м’який ведмедик, подарований волонтерами. Майже кожної ночі дитина кладе його поруч із собою.