Ольга

«Я сіла з дитиною у ванній, обняла її й трусилася»

Ользі було 12 років, коли в її життя увірвалася війна. Довелося швидко подорослішати, навчитися ховатися й відраховувати час після прильоту снарядів. Але досі в її душі страх і незахищеність – наслідки перенесеного стресу.

Війна почалася для мене у 2014 році. Першими були території Краматорська й Слов’янська, потім почалося в Донецьку. Чесно кажучи, стільки років пройшло, я вже погано пам’ятаю, була ще маленькою.

Пам’ятаю, для мене перші події – коли до нас у Донецьк приїжджали друзі зі Слов’янська й розповідали, що вони спали під дверима з речами, тому що боялися, що їх уб’ють. Це для мене був перший дзвіночок: що щось не так. Мені тоді було 12 років, на мене вплинули розповіді маминих знайомих зі Слов’янська.

Що все змінилося, я зрозуміла, коли події почали відбуватися вже в нашому місті, в Донецьку, місяців за три-чотири.

Довелося побачити й воєнні дії, і їх наслідки. Я точно знаю, що в нашому районі ставили установки, артилерія стріляла. Ти йдеш по хліб і бачиш – стоїть купа танків, гармат. Ти ніколи не забудеш свист, коли летять снаряди. І купа озброєних людей.

Мені батьки говорили, щоб я не висовувалася, не гуляла часто вулицею, в парки не ходила. Великих скупчень народу я й зараз боюся. У 2015 році я потрапила під один з обстрілів, і сама вже зрозуміла, що потрібно робити, а що не потрібно. Ти сидиш і автоматично підраховуєш певну кількість часу, щоб можна було піднятися, коли осколки впадуть. Це само собою.

Під обстріл я потрапляла шість разів. Найперший, яскравий, коли була вдома, батьки пішли, а мій старший брат приніс мені дитину, якій на той час було три роки, щоб я з ним посиділа. Почався обстріл, влучило в сусідній будинок. Я взяла ковдру, сіла з дитиною у ванній, обняла її й трусилася. Дитина плакала, не розуміла, що відбувається. Я і сама не розуміла. Відрахувала час, встала, вийшла на вулицю. Тріснули вікна, я підійшла до вікна, побачила, що в сусідній будинок влучив снаряд. Хвилин за 15-20 прийшов брат, забрав дитину й пішов. Я залишилася сама наодинці зі своїми думками, сусіди пішли. Із цієї миті мені стало більш-менш однаково, що відбувається.

Із 2016-го чи 2017 році на Новотроїцькому блокпосту автобус з’їхав на узбіччя й підірвався на мінах. Я була від нього на відстані 10-15 машин.

Бувало, в нас по два тижні не було води, а коли була, мала трупний запах або запах тини до того мерзенний, що її не тільки пити, але й купатися в ній було страшно. Світла теж часто не було у 2015 році, коли були обстріли. Газ, якщо вмикали на день-два, то можна було жити.

Я намагалася забути те, що сталося у 2015 році. Не хочу зараз копирсатися в пам’яті. Для мене, людини з Донецька, війна зараз – політика, гроші, блокпости, образа. Образа – тому що нічого зробити не змогли. У людей реально був шанс все це розрулити, а вийшло, як вийшло.

Повертатися не збираюся. Якщо життя дало такий поштовх, що потрібно звідти виїхати, треба кудись далі рухатися.

Зараз тут, де я живу, ніби все нормально. Але є незахищеність якась. По-моєму, переселенці, які пережили такі події, обстріли, чули хоча б, як це відбувається, мене зрозуміють. Коли летить літак або вертоліт, смикаєшся, якийсь гучний звук – смикаєшся. Я живу в гуртожитку; якщо голосно грюкнуть двері, я зразу пригинаюся, бо страшно. Це — психологічний момент. Мені здається, все це вилікує лише час.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/