Красільнік Наталія, вчитель
Комунальний заклад "Харківський ліцей №162 Харківської міської ради"

Війна. Моя історія

24 лютого… Клята дата, яка стала глибокою раною в серці кожного українця. Прокинувшись від звуків вибухів, тривожного дзвінка рідних або жахаючих новин, ми не могли повірити у цей страшний сон під назвою «Війна». Життя перетворилось на суцільну темряву зі злочинів ворога, сліз, невпинних обстрілів та тривоги. Але в тім, незламні люди сильної нації відважно пішли захищати свою Батьківщину, допомагати переселенцям, волонтерити і, звісно, робити усе задля скорішої Перемоги!

Згадуючи ранок, що змінив життя на до і після, все ще відчуваю той страх. Звичайний день, четвер, о пів на сьому пролунав годинник, як завжди мушу збиратися на роботу. Вирішую перевірити новини, бо якось останніми днями тривожно сприймалася вся інформація про можливе вторгнення країни-агресора. І не повіривши своїм очам, на екрані з’явилися сотні повідомлень, що стосувалися лише однієї фрази - в Україні почалася війна… Тепер в голові не знайти якоїсь конкретної думки, постійно лунає одне питання - що робити далі?

Пам’ятаю, як тремтячими й холодними руками, ніби замерзлими на сильному морозі, збираю речі. Не відомо, що знадобиться, а що - ні, але отримавши хоч якусь конкретну задачу трохи заспокоюєшся, бо мозок відволікається і працює за алгоритмом.

Маленька сумка з найнеобхіднішим (так здавалось тоді) зібрана, з усіх пристроїв лунають новини. Телевізійний марафон здавався справжньою заспокійливою пігулкою. День тягнувся немов вічність, як ті переповнені заторами дороги, черги в магазин та аптеку. Дезінформація і фейки оточували звідусіль, ворог намагався зламати нас не тільки фізично, а й на психологічному рівні. Десь о шостій годині вечора почали з’являтися прохання від влади провести наступну ніч в укритті, ніхто не розумів, що чекає нас далі, але разом з родиною в підвалі будинку ми влаштували нібито безпечне місце для ночівлі. Більшість мешканців також поступово спустились сюди, сподіваючись спокійно переночувати. На щастя тієї ночі було відносно тихо. Але з кожним днем війна давала знати про себе все більше.

01.03.2022 - день, який залишив не менш болючий слід в моєму щоденнику війни. Ранок. Близько восьмої години окупанти розбомбили будівлю міської адміністрації, пошкоджень зазнали головна площа міста, університет та, звичайно, житлові споруди.

Того водночас першого весняного і кривавого ранку під завалами загинуло 29 мешканців Харкова. Здавалось, що може бути гірше, але тривожність в душі не залишала мене до самого вечора. Незважаючи на постійні обстріли у Харкові та Харківській області, цього дня ми прийняли рішення переночувати вдома, ванна кімната стала нашим новим спальним місцем. Влаштувавшись, перевіривши новини, ми лягли відпочивати. 21:47. Перший вибух, з просоння було важко зрозуміти, що і де. Але це вже було не потрібно, за дві хвилини російський бомбардувальник наблизився до нас. Із шаленим свистом, який закладає вуха та пронизує до болі в серці, 500-ти кілограмова бомба скидається ворогом прямо перед нашим будинком. Відчуття ніби тебе вже нема, земля йде з під ніг, і ти, не маючи сил впустити сльозу, напівбосий біжиш у підвал. Підвал, де сусіди заспокоюють один одного, загоюючи не тільки душевні, а й справжні рани від осколків скла, яке було вибито в кожній квартирі, кімнаті.

Налякані діти, їх знервовані батьки, домашні улюбленці - усі ми тоді намагались спокійно дожити до ранку, нового весняного ранку із важким запахом війни…

Я щиро вірю, що зло ніколи не переможе добро, світ має зрозуміти, що вільний народ має право на існування і тільки зараз ми можемо це довести, як в Україні, так і за кордоном. Кожний, хто зараз робить усе для нашої Батьківщини - воїн на своєму фронті. Ми маємо пишатись нашими героями, маємо допомагати їм і тоді ми переможемо!

Слава Україні! Слава Нації! Смерть ворогам!