Мітлош Ілля, 11 клас, Мирненський ліцей Малолюбашанської сільської ради Рівненського району Рівненської області

Вчитель, що надихнув на написання есе  - Романович Тетяна Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна - це, мабуть, найстрашніше, що придумало людство. Мене, як і кожного українця майже 3 роки тому настигла російсько-Українська війна. Впродовж 1000 днів моє ставлення, емоції, хвилювання стосовно цієї ситуації змінювались. Для мене війна поділилась на три етапи: початок війни, втома, сьогодення. Розкажу детальніше про кожен. Ніколи не забуду той день, коли ці жахіття почались.

Ранок двадцять четвертого лютого: спокійно збираюсь у школу,  тут заходить мама і каже:  «Ти сьогодні в школу не йдеш, почалась війна».

Я спершу подумав, що це якийсь жарт, навіть зрадів, як кожен учень,  який отримав можливість прогуляти школу. Друга  емоція - це страх. Страх за своє життя, за близьких та родичів. У голову лізли різні думки, які ще більше додавали паніки. З цією панікою, напевне, стикалися та стикаються і зараз всі українці. Але цей «шоковий» стан тривав недовго. В один момент народ згуртувався і почав діяти. У нашому селі побудували блокпости на кожному виїзді, багато односельчан пішли записуватись добровольцями на фронт. У всіх військкоматах на той час були величезні черги з бажаючих захистити свою країну.

Саме в цей час, коли вся країна згрупувалась, а новини висміювали спробу росіян взяти Київ за три дні, я щиро повірив у нашу перемогу і був впевнений, що росія не на тих напала.

Через початок війни в нашому ліцеї ввели дистанційне навчання. Для мене це було проблемою, бо не вистачало живого спілкування, підтримки друзів. На цьому, напевне, перший етап для мене і закінчився. Через те, що я живу в Рівненській області, війна не так сильно нас зачепила. З часом перестало віяти від людей таким патріотизмом, вже не стояв ніхто на блокпостах, а потім їх і зовсім розібрали. Найбільшу шкоду несли російські ракети, які летіли по всьому у величезних кількостях. Були удари по лікарнях, по дитячих будинках, по торгових центрах і найстрашніше, по електростанціях.

Я до цих пір пам'ятаю ту страшну зиму, коли в нас не було ні світла, ні води, ні зв'язку по кілька діб. Це був жах, з яким ми боролись щодня. Так пройшла зима,  і перший рік повномасштабного вторгнення.

Другій рік був майже спокійним, нічого, крім ракет, нас не турбувало. Ми вчилися у школі, обладнаній укриттям, я знову почав ходити на тренування, яких не було через війну, гуляв дотемна з друзями та в цілому жив спокійно. За це я кожного дня дякую нашим захисникам, які потом і кров'ю виборювали для мене таку можливість. Саме з цих солдатів, які поклали життя за нас, почався мій третій і найболючіший етап.

Меморіал слави нашого села день за днем поповнювався новими портретами та іменами загиблих героїв. Я, як і кожен свідомий українець, вшановував їхню пам'ять, беручи участь у живих коридорах, коли загиблого Героя привозили на щиті.

Я бачив багато, тому що ніс прапор у колоні. Ми проходили всю дорогу від будинку загиблого до кладовища. Це було жахливо! Навіть зараз серце забилось сильніше, коли згадую побачене. Найболючіше – це сльози родичів та близьких, які втратили найдорожче. Бачити, як мати в істериці, захлинаючись у своїх сльозах, прощається із померлим сином - це найжахливіше, що я колись відчував. Далі Воїна відспівують священники, і вся колона направляється до церкви. Ми йдемо з прапорами в руках під плач родичів і звуки оркестру, який грає похоронний марш… Від нього теж ідуть мурашки, це настільки важка мелодія, бо в її нотах ніби закладені страждання та біль... Я повністю пригнічений та розбитий іду до дому.

В голові лише одна думка: аби це не повторилось знову. Я щоразу молюся, щоб це був останній, хто загинув, щоб ця війна та смерті нарешті припинились.

Наша країна, люди багато чого натерпілась за цей час. Але знаю і вірю, що ніяка війна не знищить нашої нації, культури, доки Україна горить в наших серцях і наші люди тримаються разом.