Інна Георгіївна два місяці виживала в окупованому Маріуполі й допомагала вижити своїй мамі й тітці з дядьком. У неї була змога виїхати раніше, але вона нею не скористалася, бо чекала звістки від сина, який знаходився на Азовсталі.

Мені 43 роки. Я жила в Маріуполі зі своєю мамою й сином. У 2021 році сина призвали на військову службу. Під час війни він був на Азовсталі. Потім майже пів року знаходився у полоні. Нещодавно його звільнили. Тепер життя набуло яскравих фарб. Саме через сина я не хотіла виїжджати з Маріуполя. Проте загарбники не залишили вибору. Наприкінці квітня я, мама і моя старенька тітка з чоловіком виїхали в Київ. Тітці 87 років. Її чоловікові було 94, невдовзі після переїзду він помер. 

24 лютого ми прокинулися від вибухів, які пролунали на аеродромі в Маріуполі. Це були перші руйнування. З кожним днем ситуація в місті погіршувалася. Врешті-решт ми вибралися зі свого будинку ледь живі. Це було 16 березня, коли авіація вдарила по нашому провулку. Ми жили прямо в центрі міста, неподалік від драмтеатру, який російська армія зруйнували того ж дня. Там загинуло багато мирних мешканців.

Це був дуже страшний день. Я пішла додому, щоб узяти хоча б якісь речі та продукти.

По дорозі бачила закривавлених стареньких людей, які на ходунках і на милицях намагалися якось утекти. Вони були такі безпорадні, а я не могла їм допомогти.

Після того авіаудару чимало людей загинуло, намагаючись вибратися з охоплених вогнем будинків.

Ми перебралися до наших знайомих у район порту, але там було ще гірше. Російська армія бомбила нас з моря. Багато сусідів загинуло. Ми переходили від одного будинку до іншого, точніше, до того, що від них залишилося. Жили, як тварини: без світла, тепла і майже без продуктів. Було дуже страшно, але я все одно не хотіла покидати місто. Бачила, як били по Азовсталі, як звідти йшов чорний дим, проте сподівалася, що зможу якось врятувати сина.

Складалося враження, ніби ми жили в іншому вимірі. Мені здавалося, наче це кіно чи якась комп'ютерна гра, у якій я щодня ходила повз мертвих людей по воду й на пошуки їжі, щоб прогодувати свою сім'ю. Ми нічого не планували на наступний день, бо не знали, чи нам вдасться вижити. 

Кожна година життя давалася дуже тяжко. Потрібно було щось приготувати з мінімальної кількості продуктів. Ми виживали в розбитому районі. Мамі й тітці з дядьком було найважче. У їхньому віці ще складніше витримувати такі умови. Нам здавалося, що той жах ніколи не закінчиться. Ми на власні очі бачили, як гинули люди.

Зараз ми проживаємо в Києві, у квартирі знайомих, які тимчасово виїхали за кордон. У нас навіть думки не було про те, щоб виїхати за межі України, бо потрібно було щось робити, щоб забрати сина з полону: писати листи, заповнювати анкети, співпрацювати з координаційним штабом, благати по допомогу знайомих і чужих людей. Зараз син знаходиться у госпіталі. Він був поранений і не отримав своєчасну медичну допомогу. Сподіваємося, що він одужає. 

Виїхати з Маріуполя нам допоміг друг сім’ї. Він випадково опинився в місті і хотів забрати нас. Але я неготова була відразу виїжджати, тому він залишився і чекав. 13 квітня в будівлю, де ми переховувалися, ввірвалися окупанти і попередили про зачистку. Тоді я зрозуміла, що більше не вдасться відкладати від’їзд.

Наш автомобіль дивом вцілів. Він стояв у сарайчику, накритий ковдрами. Ми їхали по бездоріжжю – відразу пробили колеса. Мій друг їхав на велосипеді попереду машини. Він роздягнувся, щоб росіяни не прийняли його за військового. Ми махали клаптиками білої тканини, плакали і благали, щоб нас не вбили. Потім їхали полями, по багнюці, а навколо із землі стирчали нерозірвані снаряди. Я досі не можу зрозуміти, як ми взагалі вибралися звідти неушкодженими. Нам вдалося забрати двох собак. Одна з них була серйозно поранена. Ми її вилікували – зараз з нею все добре. 

До війни я була гідом-супроводжувачем по Європі. Продовжила працювати відразу після того, як пройшла реабілітацію. 

Якщо обставини дозволятимуть, залишимося в Києві. Ми дуже любимо Україну, тому не хочемо виїжджати за кордон. Сподіваємося, що гірше вже не буде і що Маріуполь звільнять.

Ми майже два місяці жили без опалення, світла, зв’язку, газу й води, тому тимчасові перебої з електроенергією чи іншими комунікаціями сприймаємо з посмішкою. Після того, що ми пережили, впораємося з будь-якими труднощами. 

Я відчуваю, що війна скоро закінчиться. Мені здається, що якийсь перелом уже є. Світ бачить, що росія – агресор. І я сподіваюся, що світова спільнота нас не залишить. Справедливість усе одно візьме гору. 

Я не замислююсь над майбутнім, бо війна навчила мене жити сьогоднішнім днем і просто радіти тому, що рідні живі й здорові, що є їжа й дах над головою. Усе буде добре. Ми пройшли страшні випробування, щоб стати сильнішими й продовжувати жити.