Я з росії, з Уралу. Почав служити у Харкові у 1969 році. Працював в Одесі, Херсоні, тепер перебуваю у селі під Снігурівкою. Тут одружився. Дружина до війни жила у Херсоні, але там почалася евакуація і вона приїхала сюди.

У перший день війни мені зателефонував сусід, сказав, що розпочалася війна. Почув вибухи, і вже годині о десятій сюди зайшли росіяни. Хоч я і сам росіянин, але я їх росіянами не можу назвати. Це варвари. Це не воїни, це зброд.

Ми провели всю окупацію у селі. Сиділи без світла, без води, без газу, без хліба, без грошей.

Шокувало те, що зайшла російська бронетехніка, а вона вся скрипіла, пищала. У росії я займався танковими запчастинами, володію деякою інформацією. У лісах Красноярського краю, Якутії стоять тисячі танків. Напевне, звідти їх забрали і сюди спрямували.

Вразило варварське ставлення орків до мирних жителів. Тут коївся жах. Вони забирали людей, а назад ті вже не поверталися. Я вже не кажу про обстріли по мирних жителях.

Ми купували солярку по сто гривень за літр, щоб зарядити генератор, накачати із свердловини воду і зарядити телефони. Через місяць окупації почали пропускати на Херсон, там можна було купити хліб, продукти. До цього було погано, потім уже трохи налагодилось.

Відволікатися нам допомагає город, господарство – кури, качки, кози. Відволікає турбота і праця. Це займає весь наш час.

Нам привозять гуманітарну допомогу і хліб раз на тиждень. У нас магазину немає. Єдності між односельцями, на жаль, теж немає.

Я думаю, що для закінчення війни потрібен час. У майбутньому хочу і далі жити тут, у своєму селі. Займатися господарством, топити піч. Найголовніше, щоб було тепло.