меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
До всіх історій
Людмила Борбот

«Я з жахом чекала, куди потрапить міна»

переглядів: 160

Рідне селище Людмили за роки війни відразу не впізнаєш. Зникли цілі вулиці, люди виїхали в пошуках роботи, але головне - діти стали зовсім іншими. Молода жінка пережила страшне бомбардування і знає, як страх може змінити людину.

У мирний час в нашому селищі було багато людей, транспорту, життя кипіло. Тут була своя атмосфера, неповторний колорит. Тепер тут обстановка гнітюча.

Новгородське [Нью-Йорк] знаходиться на розвилці траси; від нас було легко поїхати в Донецьк і Ясинувату, всього за 30-40 хвилин. У ці міста багато їздили на роботу. У війну ці люди виїхали в пошуках нової роботи. І селище стало зовсім іншим. Житловим залишився тільки центр, а околиці, які часто обстрілювали, перетворилися на пустир. Там навіть будинків немає.

Спочатку, коли в Слов'янську почалися обстріли і коли у нас влаштували «переворот» міської влади, мені все ще не вірилося у війну. Відчули ми її чи то 21-го, чи то 22 червня, коли місто звільняли. Були сильні обстріли, все місто в диму, чулися танкові залпи. Звичайно, було дуже страшно. Цей день, напевно, запам'ятається до кінця життя. З цього моменту почалися щоденні обстріли, 2014-2016-й були такими ж. Всі ці роки я з чоловіком жила в будинку у батьків.

Найстрашніше сталося в серпні 2016 року, коли я вперше ночувала вдома одна. Почався дуже сильний обстріл, снаряди розривалися буквально в 100-200 метрах. Цей жах не передати!

Я запанікувала і навіщо-то закрилася у ванній з телефоном і ноутбуком. Явно чула, як пронизливо свистіли міни, і з жахом чекала: потрапить в будинок, або впаде поруч, або все-таки пролетить повз.

Коли вщухло, сусіди подзвонили, запропонували забрати мене до себе в машину і вивезти. Мені потрібно було якось вийти з дому і потрапити до них.

На вулиці було абсолютно темно, ліхтарі в ті роки не горіли, а машини їхали з вимкненими фарами. Жах мене скував, ноги підкошувалися. Було дуже страшно навіть зробити крок, не те що вийти на вулицю. З великими труднощами я вийшла, але навіть не могла йти в повний зріст, пробиралася до воріт уздовж стіни навпочіпки.

І коли почула звук машини, швидко вискочила на вулицю, і ми поїхали. Хотілося б мені ніколи більше не згадувати той жах.

«Війна сильно змінила дітей»

Я працюю вчителем у школі і бачу цих дітей, як сильно вони змінилися. Ми свого часу могли спокійно на перервах або після школи вийти погуляти на вулицю. Нинішні діти не знають, що таке гуляти без батьків, бо весь час їх якось тримають, бояться за них. Діти шарахаються від кожного гучного звуку, тому що дуже сильно на це реагують.

У 2019 році, під час вагітності, я отримувала пакети продуктові від Фонду Ріната Ахметова. І дідусь з бабусею теж, вони теж живуть в нашому селищі. І для них, і для мене це було дуже важливо. Цих продуктів цілком вистачало на харчування, а наші доходи в основному йшли на лікарні. Ця підтримка мала велике значення.

Мрію, щоб моя дитина жила в спокійній обстановці, спокійно вчилася. Щоб не було війни і епідемії, щоб все це швидше закінчилося. Хочеться, щоб було спокійно, мирно і діти могли відчувати свободу і безпеку, що вони вийдуть на вулиці і з ними нічого не трапиться. Хочу, щоб моя дитина цього не відчувала, не відчувала, не чула і не знала взагалі, що таке війна.

Новгородське (нині Нью-Йорк) 2014 2015 2016 2019 Текст Історії мирних жінки переїзд обстріли безпека та життєзабезпечення
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
Facebook twitter
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій