Тупіков Руслан Олександрович, 13 років, учень Зориківського ЗЗСО І-ІІІ ст. Міловської селищної ради, с. Зориківка, Луганська обл.

Конкурс есе "Один день"

Як важко повертатися у ті часи, коли ти став старшим років на десять, коли безтурботне дитинство заповнилося тривогою та страхом… Якось не хочеться туди повертатися навіть думками, бо ті події змінили життя багатьох людей як знайомих, так і незнайомих.

Важко пригадати число, місяць цього дня, але я пам’ятаю, що це був 2014 рік. Саме 2014 – літо. Мені на той час було 6 років, я збирався до школи. І як всі діти мріяв про новий портфель, зошити та багато чого іншого, тому ми з батьками поїхали до смт Мілове, щоб придбати усе потрібне. Між селами стояв блокпост. Військові перевіряли документи, обличчя у них були суворі, тривожні. Нас швидко відпустили. І ось нарешті ми на місці, скоро збудеться моя мрія… Але там скрізь була якась паніка: люди всі бігали, як навіжені, скупляли сірники, сіль, муку. Весь час говорили, що російські війська вже стоять на кордоні. І наша територія буде російською.

Я був ще маленьким, весь час дивився то на маму, то на тата і питав: «Мамо, чому ми не купляємо сірники та сіль?» Мама відповіла: «Перед смертю не надихаєшся. Синку, все буде добре, нічого не бійся».

Коли ми повернулися додому, я вирішив побігти до бабусі, щоб показати придбане, але бабуся була не сама.

До неї приїхали родичі з Луганська, які плакали від того, що у нас у селі було тихо. Вони весь час оглядалися, ніби чогось боялися.

Я їх слухав і не вірив, що таке може бути.

За вікном почувся голос мого друга Єгора, звичайно, мені не сиділося на місці, тому ми разом весело побігли гуляти.

На нашій вулиці ми помітили нових дітей (вони теж приїхали з Луганська). Нам було цікаво з ними поговорити, але вони були мовчазні, навіть гратися не хотіли.

У нас теж змінився настрій, з’явилась якась незрозуміла тривога. І ця тривога переросла в страх, коли ми почули якісь вибухи. Я відразу побіг до батьків. Тато мене заспокоїв і сказав, що то, мабуть, навчання у військових, але краще бути вдома. Надвечір над нашою хатою пролетів гвинтокрил, ми заспокоїлися, коли побачили на ньому український прапор.

Після такого дня було важко заснути. Весь час вчувалося щось за вікном. Тоді я зрозумів, що це вже не якесь кіно, не якісь далекі історії про війну, це вже реальність. Мені здалося, що я вже не маленький хлопчик, а доросла людина, яка зрозуміла, що війна так близько підійшла до порога її хати, захопила її батьківщину.

Тепер, дивлячись на ті події, через багато років я розумію, скільки було покладено життів, щоб наша територія залишилася нашою, українською. Щоб я, разом з іншими дітьми, пішов до школи, навчався, мріяв, планував своє життя…

Сподіваюся, що нас ці події навчили цінувати життя, розуміти, якою ціною дається незалежність нашої держави.