Суббота Анастасія Денисівна, 15 років, учениця Бурчацької загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів імені Героя Радянського Союзу Є.І. Носаль, с. Бурчак, Запорізька обл.

Вчитель, що надихнув на написання – Скориця Д. В.

Конкурс есе "Один день"

Йшов 2014 рік. В Україні було неспокійно. Але всі сподівалися на краще. Звичайно, в свої 8 років я ще не все розуміла, але влітку сталася подія, яка змінила мої погляди на життя.

Щороку на літніх канікулах ми з матусею відвідували бабусю, яка мешкає у місті Донецьк. Не був винятком і 2014 рік. Але від початку все відбувалося не так, як завжди. Хоча автобуси курсували згідно графіку, до міста ми добиралися набагато довше. Довелося перетинати декілька блокпостів. Пам’ятаю військових, які перевіряли документи у пасажирів, не дозволяли користуватися мобільними телефонами під час перевірки.

Та ось ми вже у бабусі. Вона радо нас зустріла, пригостила смаколиками, але видно було, що вона чимось стурбована.

Поспілкувавшись с бабусею, я пішла гуляти з друзями. Ми побігли на дитячий майданчик, що був неподалік , через дорогу.

Невдовзі зателефонувала мама і покликала додому. Дуже не хотілося лишати друзів, та мама наполягала. Ми змушені були піти додому.

Ледве перейшли дорогу та підійшли до будинків, як пролунав гучний вибух.

Спочатку ми не зрозуміли, що сталося. Тільки побачили спалах на протилежному боці майданчика і вже поряд горів гараж. Хтось крикнув: «Лягайте!» Всі впали на асфальт.

Скоро все стихло, ми підвелися на ноги. Поряд з дитячим майданчиком горів автомобіль, догорав гараж, всюди валялись уламки цегли, шиферу, скла.

Перелякані, ми поспішили додому.

Мама вже збирала речі. Вона сказала, що це ВІЙНА. Ми стали свідками неконтрольованого обстрілу великокаліберними снарядами.

Звичайно, я не все розуміла, але словом «війна» було все сказано.

Повернулися додому разом з бабусею. Вона деякий час жила з нами.

Я й донині пам’ятаю той день. Мені здається, що подорослішала за мить. По дорозі додому я згадувала події того дня.

І мені страшно уявити, що було б, якби я не послухала маму й залишилася всього на декілька хвилин на майданчику. Якби снаряд упав на 400-500 метрів ближче. Тоді він розніс би багатоповерховий будинок, де жила бабуся. Скільки було б жертв?!

Це важко уявити.

Декілька днів я була дуже наляканою. Будь-який, навіть, незначний стукіт змушував здригатися. Вночі снилися жахи. Перед очима стояв розгромлений гараж і палаючий автомобіль.

Тільки тоді я зрозуміла, як легко можна втратити життя. І найважливіше, що обстріли вели такі ж люди, як і ми. Люди вбивали людей.

Це жах. Я пам’ятаю обличчя військових, які перевіряли документи на блокпостах: стомленні і… злі. У них була зброя. З ними страшно було зустрітись поглядом.

Я почала заспокоюватись лише у рідних стінах. Мама говорила, що все вже позаду, ми вдома, у безпеці. Та незважаючи на це, сумніви і страх ще довго переслідували мене. Тим більше з новин ми знали, що обстріли не припиняються.

Були все про нові і нові обстріли і жертви. Тому заспокоїтись після пережитого було важко. Довелося звертатися до психолога.

І зараз, через 7 років, я з тривогою пригадую той вибух. Але саме він дав мені можливість зрозуміти ціну життя.