В Оріхові у Яни і її дітей було все: свій будинок, перспективний бізнес. Тепер вони залишились без нічого. Але не складають руки. Навіть старший син, ще не закінчивши навчання, пішов працювати
Я з Оріхова. Ви самі розумієте, що в нас зараз там робиться. Ми з дітками виїхали до Запоріжжя, перебуваємо тут. У будинок прилетіло, і тепер - як у тій пісні: «У мене немає дому». Все життя стало з ніг на голову. Та хай би як тяжко було, але виїжджати нікуди не хочеться. Ми виїхали до Запоріжжя. Орендуємо житло. Я працюю. Дітки вже пішли до школи. Намагаємося не думати, що там, вдома, уже нічого немає.
У нас крайня вулиця, і всі прильоти – по ній. Там цілих будинків майже не залишилося. Поруч хлібозавод - рашисти цілять туди. Старший син ще тримався, батьки теж, а ми з дітьми виїхали раніше.
Я перевезла батьків у березні, і через два дні в наш будинок прилетіло. Страшно стало в березні, коли в будинки стало влучати.
Запам’яталося, що все зруйнувалося в один день – те, що ми наживали майже сорок років. Наше кафе розвивалося, у мене замовлення були розписані до 10 березня – і все повалилося за один день.
Батько погано ходить, і знайшлися волонтери, які привезли за адресою. Куди б ми не зверталися, допомога надходила вчасно. Поки ми не стали на ноги і не пішли працювати, з цим усе було гаразд.
Я розумію, що в мене тепер немає житла. Кожен місяць викидаю шалені гроші за чуже помешкання й розумію, що в мене немає змоги відкласти на щось своє. Просто працюю, щоб забезпечити своє існування.
Я колись працювала в Запоріжжі, і коли дізналися, що я тут, мене відразу взяли на роботу. Директор мені подзвонила. Це було приємно. Мене вразило, як наш колектив, люди поставилися до мене. Коли ми переїздили в місто, то мені дзвонили і допомагали знайти житло. Хтось давав безкоштовно ключі від квартир, хтось – у гуртожитку кімнату.
Покупці, які були в магазині й мене не знали, просто давали ключі від квартири – і ми розміщували людей. Мене вразило, що вони допомагали незнайомим людям.
Вдома сусідка залишилася, виїжджати не хоче. Доглядає за лежачою жінкою. Солдати годують мою собаку. Тітка Наташа дивиться за моєю кішкою, і ми їй передаємо продукти, тому що там нереально купити. Цього тижня відправили сумку їй, люди їхали і передали. А папуга наш вмер відразу від серцевого нападу. Ми сусідці залишили ключі від свого погребу - вона там ховається і ночує.
Я стараюся, багато працюю, щоб діти мої нічого не потребували. Може, колись усе наладиться і буде якась допомога щодо житла, щоб не винаймати і не викидати гроші на вітер. Руки я не складаю, рухаюся далі, показую дітям, що в нас є майбутнє і все буде добре. Старшому ще пів року вчитися, але він пішов на роботу, бо розуміє, що тяжко. Хочеться, щоб швидше все налагодилося. Є руки, ноги і голова. І є майбутнє – це наші діти, яким потрібно дати все.
