Сівирська Людмила Володимирівна, вчитель, Комунальний заклад «Кегичівський ліцей» Кегичівської селищної ради
«1000 днів війни. Мій шлях»
До війни я жила в Харкові, займалася підприємницькою діяльністю, планувала майбутнє і навіть не уявляла, як швидко все може змінитися. 24 лютого 2022 року все перевернулося. Новини про військові дії сильно шокували. Перший день був страшний і важкий. Я відчувала великий страх за своїх дітей і безпорадність. Але на наступний день мої емоції перетворились на рішучі дії і я вже їхала за кермом власної автівки рятувати людей- жінок, дітей, тих, хто потребував допомоги.
Моя старша донька Даша знайшла свій порятунок і кохання на Полтавщині, де зараз і проживає. Сьогодні ми з меншою донечкою і чоловіком живемо в селі Дальнє на Харківщині, де отримали статус внутрішньо переміщених осіб.
Це зовсім інше життя, ніж було раніше. Маленьке село, де більшість - пенсіонери. Зазвичай, мешканці займаються сільським господарством та тримають тварин, щоб забезпечити себе їжею і якось прожити. Так і ми з чоловіком обробляємо землю і тримаємо велику рогату худобу, яка дає нам молоко і м’ясо. Домашнє господарство - це не проста справа: то аномально суха погода, то град у 2023 році, який знищив увесь врожай і поламав дерева, то війна. Магазину чи аптеки в селі немає, тому я часто беру на себе ініціативу - підвожу продукти й ліки тим, хто цього потребує. Особливо турбуюся про 88-річну матусю мого чоловіка, яка ледве пересувається і потребує постійної уваги.
Її щоденний догляд - це мій маленький внесок у боротьбу за те, щоб всі ми зберегли людяність у цей складний час.
У селі є кілька молодих родин із дітьми, але школи тут немає, а найближча знаходиться аж за 18 кілометрів. Дорога туди розбита, автобуси не ходять, тому батькам доводиться самотужки вирішувати питання підвозу діток. Моя маленька донечка Аріаночка дуже любить співати і танцювати. Щоб розвивати її талант ми регулярно возимо дівчинку у місто Красноград на заняття.
Улітку 2022 року постало питання, куди вести Аріаночку до першого класу. Я вирішила, що це буде КЗ «Кегичівський ліцей», і що я теж піду туди працювати вчителем англійської мови.
Вчитель сьогодні - це не лише викладач, а й Янгол-охоронець для кожної дитини, готовий з гідністю сприймати кожну особистість, з повагою ставитись до її поглядів, думок. Це був важливий крок для мене, бо я відчула, що можу допомогти не тільки своїй дитині, а й іншим діткам здобувати освіту, покращувати знання, долати мовний бар’єр та стати найкращими людьми, які забезпечать велике майбутнє нашої країни, попри всі виклики війни.
У цьому навчальному році ліцей перейшов на очне навчання і учнів стали підвозити шкільним автобусом. Щодня я намагаюся відвернути увагу дітей від смутку, даруючи корисні знання, зрозумілі пояснення, веселі смайлики, теплі обійми й щиру усмішку. Я роблю все можливе, щоб донести дітям важливість миру.
Мир - це не просто відсутність війни, це можливість жити, вчитися, мріяти про майбутнє. Сьогодні це здається недосяжним, але ми не маємо права здаватися.
1000 днів війни — це час, який назавжди змінив нас усіх. Але водночас це час, який показав, наскільки ми сильні. Попри вибухи і втрати, українські люди здатні шукати світло навіть у найтемніші часи, продовжуютьтмріяти, вчитися, шукати нові можливості. Вони дивляться в майбутнє з надією, і це надихає.
Як писав Тарас Шевченко:
«І на оновленій землі
Врага не буде, супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люди на землі».
Ці слова звучать у кожному українському серці, зберігаючи надію, віру і любов. Вони нагадують, за що ми боремося і до чого прагнемо.
Я впевнена: попри усі труднощі, - мир обов’язково настане, і ми будемо жити у вільній і щасливій Україні. Бо ми - нездоланна сила, що підноситься до небес, тож буде моя родина, неділима знов.