Батько Марини народився в пермській області. Він з теплом згадував свою батьківщину. Марина рада, що він не дожив до тих днів, коли росіяни почали бомбити Нікополь

У мене сім'я невелика: син та мама. Ми із Нікополя. Я педагог, працюю в школі. 

24 лютого ми були вдома, спали. Подзвонив уранці друг, сказав, що почалася війна. Я не могла збагнути, що робити. Бігала по квартирі й збирала речі. Цього дня діти до школи не пішли. У військкомати черги були великі.

Я багато плакала, переживала за сина. Ми бігали у підвал і вдень, і вночі, щойно починала лунати сирена. Мій син – алергік, він починав кашляти від підвальної сирості і холоду.

У мене в кабінеті на дошці так і лишилася дата – «23 лютого». Це була остання дата, яку я записувала дітям на дошці. У мене просто рука не піднімалася її витерти.

Ми почали займатися волонтерською діяльністю в школі: плели сітки, в'язали рукавиці. Ми не могли повірити, що таке з нами відбувається. Мій покійний батько з росії. Він народився в пермській області. Там були родичі, але їх уже нема серед живих. Тато завжди з теплом згадував росію, казав, що то його батьківщина, бо він там народився. Я рада, що він цього всього не бачить і не знає, що через його батьківщину ми тепер поневіряємося по чужих хатах.

Ми виїхали з Нікополя наприкінці липня, коли наше місто почали обстрілювати з Енергодару. Ми жили біля військової частини, і перший приліт із «Градів» був якраз у наш район. Злякались усі. А наступної ночі був обстріл по житловим будинкам в іншому районі.

Ми не могли багато речей взяти з дому, тому налагодити побут в орендованому житлі було важко.

У нас тут мало меблів, спимо на надувних матрацах. Мені було дуже складно і ніяково отримувати гуманітарну допомогу, бо я ніколи в житті нічого не просила, завжди розраховувала на свої сили.

Моя мама працювала в дитячому садочку. Вона втратила роботу. Дитина навчається онлайн. Син увесь час сидить удома перед телефоном, це важко. Я працюю дистанційно. Ми отримуємо допомогу, як переселенці, але коштів не вистачає. Доводиться відмовляти собі в чомусь. Але ми тримаємось і віримо у перемогу, у те, що повернемося додому. Будемо жити у вільній, незалежній Україні, з щасливими людьми, дітьми, з гарною освітою, медичними й соціальними послугами. Україна розквітне, і ми - разом із нею.