Якубенко Анна

Благовіщенський академічний ліцей "Лідер" Благовіщенської міської ради, Кіровоградська область

Вчитель, що надихнув на написання есе - Русавська Валентина Іванівна

Я пишаюсь вами, українці!

Золотавим серпанком, вимережений з прозорості та чистоти, напоєний запахом осені, тихою ходою опустився на землю осінній день. 

Я тримаю в руках кленовий листочок, який, здається, на очах із зеленого став золотаво-жовтим. Таких на дереві мільйони. Здалеку - ніби схожі, але коли придивишся - кожен особливий. Однаковісіньких нема. Я знаю, завтра сонечко їм ще додасть позолоти. Так було завжди.

Ми жили, знаючи, що завтра буде новий день, нове життя, нові мрії. Та сьогодні я відчуваю холодний подих війни у себе за спиною. Скільки болю, горя, самотності та смерті принесла вона на мою мирну українську землю. Я сьогодні милуюся листочком, усвідомлюючи, що «завтра» для багатьох може й не настати. А завтра цей прекрасний осінній витвір може стати обпаленим одним-єдиним вибухом.

У такі хвилини думаєш: невже людина народжена для війни? Невже у світі є люди, яких тішать людські смерті, руйнування, дитячі сльози? Навіщо тоді народжуватися для руйнування? Адже людина приходить у цей світ, щоб пізнати його у любові, гармонії, щоб насолоджуватися красою і через любов прорости в нащадках. Залишити слід на землі, а після війни - лише пустка. Пустка в природі, пустка в душі, знищені долі, розбиті серця…

Війна ввірвалася у наше мирне життя підло та зненацька. Але найбільша заслуга війни - вона усіх нас об’єднала в єдиному пориві проти спільного ворога. Ранок 24 лютого стер з наших очей полуду ляку, скинув із нашої свідомості безмовну вікову покору, пробудив пам'ять та породив лють. Ми прозріли. Ми стали одним цілим.

Я пишаюся усіма, хто в перший день війни пішов добровольцем на війну. Я горджуся кожним, хто не злякався, хто взяв у руки зброю, хоча до війни ніколи з цим не мав справи. Пишаюся молодими хлопцями та літніми чоловіками, які відразу ж повернулися із заробіток, бо вирішили: це їх святий обов’язок - захист батьківщини.

Я горджуся жінками-військовими, медсестрами, які з перших днів на війні. Їхня сміливість та мужність варті пензля художників. Про них ще обов’язково складуть вірші та присвятять пісні.

Весь світ захоплюється волонтерським рухом в Україні. Я горджуся кожним, хто своєю маленькою доброю справою долучився до волонтерства. Не можна без сліз дивитися, як дідусь віддає усі свої заощадження, бабусі в’яжуть, печуть, передають смаколики солдатам. А яка неймовірна участь дітей? Діти, які відмовляються від іграшок заради допомоги ЗСУ. Діти, які виходять на вулиці співати, малюють, продають власноруч зроблені вироби, щоб на виручені гроші купити бронежилети, дрони, тепловізори, - гідні найвищих нагород, найкращі з найкращих.

Я пишаюся кожним вчителем, який навчав своєму предмету зі сховищ. Низько схиляю голову перед кожним лікарем, який 24 години на добу не виходив з операційної. Щиро вдячна всім, хто не здався, хто не опустив руки, а всупереч страху продовжував працювати.

Я пишаюсь кожним українцем, хто допоміг біженцям, хто приютив осиротілу дитину. Я вдячна кожному українцю за кордоном, які на відстані відчули наш біль та горе, які не залишились осторонь, а долучились до матеріальної та фінансової підтримки.

Війна нас об’єднала, загартувала, зробила дружніми. Я свято вірю, що ця війна зробить нас ще сильнішими. Ми вистоємо, відродимось заново. Такий народ  безсмертний.

                 Народ мій є!

                 Народ мій завжди буде!

                 Ніхто не перекреслить мій народ! – писав геніальний син українського народу В.Симоненко. Ці слова доречні сьогодні, як ніколи.

Я переконана, що сонце свободи зійде над Україною вже скоро, осяє  й зігріє  її волелюбний народ. 

Я горджуся, що живу в такій країні!

Я горджуся кожним і всіма разом!

Я знаю: у такого народу - велике майбутнє!