Легещич Уляна, 10 клас, Воловецький ліцей Воловецької селищної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Плавʼяник Наталія Михайлівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Релакс пташок і шум вітру, чарівна мелодика природи, шум морського прибою, шанобливий, привітний, доброзичливий тон у людських стосунках  змінюється на роздратування і страшний рев сигналу «Повітряна тривога!!! Пройдіть в укриття!!!» Вогонь спалахує на небі, відбиваючи своє жорстоке обличчя на  зруйнованих будівлях.

Серце б’ється в такт грому артилерії, а очі втомлені від безкраїх степів знищення. Це – війна.  Це – реалії нашого часу… ,  на  жаль.

Як показує сьогодення, російський ворог веде війну проти мирного українського населення, а особливо проти дітей, жінок, юнаків, воїнів-захисників, яких він хоче знищити,  щоб не було продовження нашої славної нації, проти пам’яток культури,  проти  лікарень (НДСЛ "Охматдит"), житлових будинків, дитячих парків тощо.

Війна – це не лише битва між  воїнами, але й внутрішня боротьба кожного серця, що опинилося під тягарем невимовної втрати та страху…

Серед цього хаосу і руйнувань кожен крок може стати останнім, кожна мрія нездійсненною, кожна місія невиконаною…

З 24 лютого 2022 року Україна переживає надзвичайно важкий період своєї історії,  коли кожен українець відчуває на собі біль, страх, жаль, розпач, невпевненість у завтрашньому дні, а часто гнів і ненависть.

Я знаю, які втрати приносить нам війна. Як важко дивитися на те, коли везуть тіло загиблого воїна, а ти стоїш на колінах в жалобі й слізно молиш Бога, щоб упокоїв його душу і дав «Царства небесного».

Серце розривається на шматки, коли ти бачиш, як рідні оплакують тіло свого героя, голос якого вони більше ніколи не почують, очі якого ніколи не побачать.

Я проводжала в останню путь уже не одного ГЕРОЯ із нашого села. Жаль за втраченою молодістю юнаків, за погублене життя, каліцтво, неможливість продовження роду. Сум і несамовите горе дівчат та жінок, які назавжди втратили своє кохання. Боже, скільки ще ми маємо страджати???  

Країну відбудуємо, а ось людей, які загинули  під обстрілами, не повернути, скалічена молодь (фізично й психічно) уже ніколи не зможе насолодитися всіма принадами  життя.       

Кожен українець має розуміти, що  потрібно знайти свій спосіб допомагати нашій країні вистояти цей російський терор і якнайшвидше наблизити ПЕРЕМОГУ.  ЗСУ  захищають нашу землю, стоячи зі зброєю в окопах, велика їм честь,  доземний  уклін і  шана за це. А ми в тилу демонструємо солідарність і витримку, підтримуючи українську армію, робимо внесок у військовий фронт та допомагаємо постраждалим.  

Я живу в досить віддаленому від воєнних дій куточку  України,  але й до нас долітала російська ракета, ми пережили  цей  жах  і страх, вижили  й  стали ще більш ненависними  до російського агресора.

У нашому селищі є чимало внутрішньо переміщених осіб, які приїхали після повномасштабного вторгнення, втекли від смерті й залишилися тут, бо ми намагаємося допомогти їм пристосуватися до  життя в умовах війни. Наші люди  дуже привітні, дехто прийняв їх у свою хату на проживання, хтось здає житло в оренду, а інші підтримують  матеріально. У школі психолог надає психологічну підтримку діткам із числа ВПО, ми залучаємо  їх до усіх заходів, які організовуємо, в тому числі до походів у гори.

Багато разів ми збиралися командою і  плели маскувальні сітки для наших захисників, робили окопні свічки й передавали на фронт воїнам – випускникам ліцею.

Також ми стараємося приєднуватися до благодійних зборів. В такий важкий для нас час нам потрібно бути єдиним цілим, адже українці - це нація, саме так вперше назвав нас Великий Пророк Т. Г. Шевченко, пишаймося цим!!! Нам потрібно показати світові, що ми є незламний народ, який задля перемоги подолає  всі  перешкоди.

СЛАВА УКРАЇНІ!!!