Я переселенка з Маріуполя. Зараз проживаю в Кривому Розі. Сама народилася у Кривому Розі, закінчила інститут, переїхала в Маріуполь. Прожила 42 роки. Заміж вийшла, дітей народила. 

Те, що мене найбільше засмучує, це те, що будинок з годинником, який був символом Маріуполя, спалили. Я була в окупації чотири місяці, два з яких жила в підвалі. Нас сильно обстрілювали. Коли почалася війна, ми ще трималися в квартирах, а коли вже зовсім стало погано, спустилися в підвал. Майже два місяці прожили в підвалі. Майже всі мешканці. 

Сильно обстрілювали нас. Люди, які чекали цього часу, повернення «русского міра», казали, що обстрілюють нас ЗСУ. Але ми ж бачили, що нас обстрілюють не наші, а росіяни. Вони нас бомбили з літаків. 

16 березня, коли росіяни підірвали драмтеатр, в наш двір теж потрапила бомба.

У дворі загинуло двоє молодих людей з нашого будинку, яких ми поховали прямо у дворі. Коли загорівся будинок , один дідусь згорів заживо, двоє людей померли від жаху.

А потім, коли вони нас окупували, "Азов" відігнали в "Азовсталь", бомбили їх там нещадно більше місяця.

Ми стали виходити на вулицю. І перший раз, коли ми побачили наше місто, я дуже плакала. Тому що наше місто було дуже гарне. Останні роки наш мер дуже багато приділяв зусиль, щоб зробити його красивішим. 

Було дуже тяжко виїхати. Транспорту не було, волонтери не траплялись, а перевізники просили гроші. Треба було десь кошти брати. У кінці червня перевізники вивезли мене до Запоріжжя. Потім я поїхала до Києва. Була там деякий час. А зараз я у своєму рідному місті. Звідки переїхала, туди й повернулась. Зараз я у племінника.

Повертатись у Маріуполь я не хочу. Я пожила в окупації, побачила їхні порядки. Бачила, що таке "русскій мір". Там живуть мої колеги, кажуть, що вони будуть будинки, намагаються якось усе облаштувати. Люди скаржаться, що дуже тяжко, а коштів немає, щоб звідти виїхати. А зараз їхати треба тільки через росію. В Україну потрапити дуже важко.

Дуже болить душа за рідним містом, за країною. Дякуємо Рінату Ахметову. Я зареєструвалася в хабі "ЯМаріуполь", допомогу отримуємо від нього. Життя продовжується, як би тяжко не було. Чекаємо на Перемогу.

Був момент, коли я була в Маріуполі. Ми жили неподалік міськводоканалу, ходили туди по воду. Якось ми йшли, і я побачила український прапор, який лежав на землі. Мені так було шкода, що він лежить, його топчуть, і я його забрала. Потім, коли виїжджала, везла з собою наш прапор через усі блокпости. І коли приїхала, лише тоді усвідомила, наскільки це було ризиковано. Тому що вони перевіряли і телефони, і планшети, і ноутбуки - все перевіряли. Дякувати Богу, що все так обійшлося. Ось такий момент був.

Коли живеш без світла, без води, готуєш їжу на вогнищі, дуже важлива підтримка сусідів. Вони допомогали у всьому. Ми ходили, брали гуманітарку. Їсти потрібно було щось. Виживали, як могли. 

Наскільки люди об'єдналися у цій біді! Добрі вчинки, добрі люди, які допомогають одне одному. І по воду ходять, це теж непросто було, ми всі охляли в тому підвалі, сил не було. І коли хтось хворів, сусіди намагалися допомагати. Ми жили там на автоматі. Знаєте, як День бабака. Тому що потрібно було якось виживати. Дуже багато людей було щирих і відвертих, які допомагали один одному просто вижити в цій ситуації. 

Коли війна почалася, з 2 березня у нас обірвався зв'язок. Не було зв'язку з дітьми, з рідними взагалі. Мене розшукували, писали в групи, які пошуком людей займалися. Я просила людей, щоб зв'язалися з моїми рідними і сказали, що я жива-здорова.

Всі думки були лише про те, як звідти виїхати. Навіть на фізичному рівні я не могла там знаходитись. Це дуже тяжко – перебувати серед нелюдів. 

Я навчилася долати стрес, але коли дивилась новини, побачила як зносять мій будинок. Це будинок у самому центрі міста. Біля переходу. Він у нас називався будинок з годинником. Миру, 75Б - це мій будинок. Коли він згорів, ми плакали. А потім коли я побачила, що його зносили, то плакала ще більше. Такі моменти дуже відгукуються, починаєш думати про це і засмучуватися. Хоча я намагаюсь відволікатися. 

У нас люди неймовірні: військові, волонтери. Вони зараз настільки об'єднані, що тільки Перемога буде. Я в це вірю!