Галина Миколаївна пам’ятає відчуття безпорадності, що охопило її при вигляді пожеж від розірваних снарядів. Але жінка не покинула Станицю, адже вона виконувала прохання тих, хто виїхав – доглядати за будинками та тваринами. 

Я перший день війни запам’ятала – 2 червня 2014 року, коли в Луганську адміністрацію бомбанули. Я була на роботі, і такий гуркіт був, що з Луганська сюди почули всі. А потім ще моменти були, коли бомбили гору. Теж я зрозуміла, що це надовго та серйозно. 

Епізодів таких було багато. Найстрашніше – коли горіли будинки, і ми відчували себе безпорадними, тому що не можна було нічого зробити. Води і світла не було, хоча б мотори якісь включили, шланги протягнули... Ні, нічого, зовсім нічого. 

Я просто стояла та плакала, тому що шкода було згорілі будинки

Ми нікуди з сином не виїжджали, сиділи в підвалі. Ми живемо зараз прямо біля переходу, біля КПВВ недалеко. Всі поїхали, залишили мені ключі від будинків, щоб кішок і собак доглядати. 

Було, звичайно, дуже страшно, наприклад, в одну ніч ми вийшли з сином, коли бомбардування закінчилися, і побачили, що на протилежному боці горять будинки. Ні телефонів, ні зв’язку ніякого, йти нікуди не можна... І ось за одну ніч п’ять будинків згоріло. Я, чесно кажучи, просто стояла та плакала, тому що шкода було. Це ж людський труд, людське життя.

Ми збирали гроші, хотіли дах з сином перекрити. Збирали-збирали, а потім за війну все розмотали. Був страх голоду, хоча дякую Рінату Ахметову, гуманітарку надсилав. Знаєте, військові дії як ніби щось надломили в моєму характері...