Мені 41 рік, мешкаю у Слов’янську з двома синами: один - студент, інший - школяр. До війни ми жили добре. 

24 лютого я прокинулась від вибухів, і ми з дітьми пішли до батьків. Думали, що робити, як далі жити, бо ми знаємо, що таке війна. У 2014 році ми виїжджали, а зараз - ні. Ми живемо у своєму домі, у нас є господарство, собаки, коти. Ми вирішили не виїжджати, щоб усе це не кидати і батьків не залишати. 

Під час воєнних дій не було світла, газу. Ми готували на печі. Виживали, як могли. Допомагали одне одному, до батьків моїх ходили.

Найбільше шокувало те, що в мене місяць тому загинула найкраща подруга. Був обстріл, на неї впала стіна – і вона відразу загинула. Це для мене найважче. Ми з нею стільки разом пережили… 

Зворушує те, що нас не кинули - нам допомагали різні фонди, і Фонд Ріната Ахметова також. Нас не кинули напризволяще. 

Для мене зараз найважливіше – це підняти дітей, а про себе я не думаю. Старший у Харкові дистанційно навчається, молодшого також потрібно десь прилаштувати. Я живу зараз тільки дітьми. 

Ми чекаємо тільки перемоги. Ми в це віримо, і це нас надихає жити далі.