Під час війни, коли вже були росіяни в нашому селі, я теж залишалася в селі. Я тут народилася і прожила все життя. Мені 78 років. Я працювала вчителем, викладала хімію і біологію. Понад 50 років працювала у своїй рідній школі.

Не вірилося, що росіяни можуть напасти на Україну. Раніше усі радянські республіки жили дружно, і найближчою нам була Росія. А тепер ось таке робиться…

Не було світла пів року. Ми якось викручувалися. Лампи робили, каганці. 

Труднощі були великі, зокрема - з водою. Нам її люди підвозили. Ходили до криниці брали. Важко дуже було.

Я нікуди не виїжджала, а діти виїхали. Я була тут на два господарства: за своїм і за синовим дивилася. Я гіпертонік, і в мене тиск дуже скакав. Рятувалася, як могла, тому що ліків не було і привезти їх не могли.

Найголовніше – щоб настав мир, щоб діти повернулися додому, щоб ми жили в мирі і спокої.