«Я прокинулася від незвичного шуму в будинку та ридання моєї бабусі»

Козачкова Катерина, 15 років,

Курячівська гімназія, с. Курячівка

Есе "Прохання долі"

Колись давно мешкали  по-сусідству дві подруги (нерозлий вода): Любов і Доля. Жили весело та дружно, ніколи не сварилися. Разом поселяли у серця людей любов і дарували їм добру долю. Разом виховували двох діточок. У Любові був син, якого звали Мир, а у долі – дочка на ім`я Війна.

З дитинства дівчинка була вередливою, неслухняною та завжди намагалася зробити якусь шкоду. А от Мир навпаки: був тихим і лагідним. Лише він один міг впоратися  з Війною. Зустрічаючи хлопця, дівчинка завжди заспокоювалася.

Бачучи таку протилежність характерів, надумали мами одружити дітей. Молодята теж були не проти, бо, як виявилося, вже давно кохали одне одного.

Та не так сталося, як гадалося. Дізналися про цю подію Жадоба, Злість, Ненависть та Брехня, зрозуміли, що непереливки буде їм від такого шлюбу і вирішили викрасти нареченого. Вкрали і сховали. Та так сховали, що й досі ніхто знайти не може.

Розсердилася Війна. Перемінила біле плаття на чорне та пішла світом шукати коханого. Де проходить вона, там вогонь, руїни та смерть. Куди зазирне, там горе і сльози.

Не оминула вона і наше село. Постукала ранком у зачинені двері.

Мені так хотілося полегшити її страждання, взяти хоч краплю болю на себе. Але я не могла нічого зробити, хіба що притулитися до неї, обійняти. А потім була закрита труна і розуміння того, що дядько Андрій вже ніколи не відчине двері нашого будинку і ніколи не назве мою бабусю мамою.

Після похорону, допомагаючи прибирати зі столу, я присіла на хвилинку і…

- Катрусе, - почула я тихий голос. Озирнулася і побачила незнайому жінку, якусь надзвичайну. І хоч обличчя її було помережане зморшками, мало воно риси якоїсь надприродньої краси.

- Не хвилюйся, - тихо мовила вона знову і сіла поруч зі мною.

- Хто ви? - запитала я, затамувавши подих.

- Я - Доля, - прошепотіла вона. - Я йду за своєю донечкою, щоб зупинити її. Але вже не ті роки. Ніяк не можу наздогнати її. Вона завжди попереду мене. Мені потрібно з нею поговорити. Я хочу її зупинити. Війна наробить лиха, а люди завжди нарікають на мене. Вони перетворили мене на жахіття, а потім звинуватили у всіх своїх гріхах. Звичайно, це ж так просто. А я ніколи не занепастила нічиєї долі. Просто я нічого не варта без Любові.

- А де ж Любов? - запитала я.

- Вона заснула. Від розпачу та туги за вкраденим сином. І ти повинна допомогти мені розбудити її. Бо без неї я не зможу зупинити Війну.

- А що для цього потрібно зробити?

- Розумієш, бачити і чути мене може лишень чисте дитяче серце, а тому я не можу звернутися до дорослих. Будь ласка, передай їм моє прохання:

- Люди, зупиніться! Перестаньте вбивати один одного. Вбивати заради грошей, заради злості і ненависті, а іноді, й заради розваги. Нехай брат не вбиває свого брата. Зупиніться і озирніться навколо. Що ви там побачите? Замість дитячого сміху-материнські сльози, замість здорової молоді-старі понівечені тіла. Замість щастя-біль і журбу, а замість достатку - старців та голод.

- Люди, ви повинні розбудити Любов. Для цього вам потрібно очистити ваші серця від всякого бруду. Вони  стануть вільними. І з них, в пошуках любові, полине неймовірна сила, яка, об`єднавшись в одне ціле, знайде місце, де заснула Любов. Любов прокинеться, ввійде у кожне серце, прихопивши з собою Добро разом з Милосердям, і все навколо зміниться. Злі чари розвіються, і Мир повернеться додому. Знайшовши коханого, війна заспокоїться від радощі і більше нікому не завдасть страшного лиха. Як і колись, люди будуть жити у мирі та злагоді. А я знову почну дарувати їм щасливу долю.

- Будь ласка, прошу тебе. Допоможи мені розбудити Любов…