До війни було нормальне життя. Все було добре. 

Як почали стріляти, ми тікали в погріб. Було страшно, але ми нікуди не виїжджали. Тут були з чоловіком в окупації. А діти, онуки, правнуки виїжджали.

Я на воротах почепила об’яву, що пиріжки печу. Продавала пиріжки - так ми і виживали.

Гуманітарну допомогу нам давали. Руську ми не брали. А вже як наші нас звільнили, тоді ми почали брати. 

Віримо що буде наша перемога. Звісно, хочеться, щоб якнайшвидше.