"Я повзла під цими уламками й кричала мамі: «Ти жива?!»"

Одного разу Ірині приснився сон: ракета влучає в її будинок. 14 березня 2022 року кошмар став дійсністю. О 5 годині ранку артилерійський снаряд попав у дев’ятиповерховий житловий будинок на Оболоні, в Києві. Ірина знаходилась у квартирі з 81-річною мамою та кішкою. Обвалилися стіни, сходові прольоти. З розірваних труб били фонтани води, усе затягло їдким димом від пожежі. В Ірини та її мами виявилися сталеві нерви, а в кішки, як з’ясувалося пізніше, — дев’ять життів.

Мене звати Ірина Плетенкова. Я мешкала в Києві, по вулиці Богатирській, 20, у третьому під’їзді будинку, в який 14 березня цього року влучив ворожий снаряд і знищив повністю.

Наш під’їзд повністю не придатний для проживання. Там немає жодних комунікацій: ні електроенергії, ні води, ні газу. Було пошкоджено газову трубу, зруйновано стіни, шахту ліфта, сходовий прохід провалився до третього поверху.

Напередодні мені приснився сон: щось летить, я стою біля вікна й бачу дві ракети. Одна пролетіла над будинком, а друга — туди, куди вона і влучила, зліва внизу від мене. Так воно і було.

Потім згадала. Цей сон виявився віщим. На момент прильоту я з мамою була у квартирі на четвертому поверсі. Ми спали в різних кімнатах. Це було о 5 ранку. У під’їзді були мешканці. Багато хто на той момент уже виїхав, але тоді чоловік двадцять у нашому під’їзді було точно. Це тяжко згадувати. Ми прокинулися від спалаху яскравого світла та гучного тріску. Завдяки тому, що в мене за головою стояв комод, він, певно, згладив удар. Стіна, що була переді мною, тріснула навпіл. Я зрозуміла, що мені потрібно мобілізуватись і робити все, щоб вибратись із ситуації.

Було темно, я повзла по цих уламках. Мені потрібно було пройти коридором, пробратися до мами. Я тільки кричала: «Мамо, ти жива?».

Вона кричала: «Так, я жива!». З ванни ринула вода, була тріснута труба. Знизу йшов дим. Виглянула на вулицю і побачила, що горить знизу квартира. Я зрозуміла, що ми можемо задихнутися. Згадала свої навички. Працюю в школі вчителькою, там уроки «Безпеки життєдіяльності». Я намочила два махрові рушники — один мамі, другий собі — і сказала їй менше розмовляти, рідше дихати, не нервуватися.

Вибігала на балкон і кричала «Ми тут!», коли приїхали рятувальні служби. Намагалася знайти залишки одягу. Розуміла, що це березень місяць, а ми роздягнені. Знайшла сумку з документами. Потім пожежники знімали нас пожежною драбиною. Вхідні двері завалило, і вибратися сходами було неможливо. На четвертому [поверсі] сходовий майданчик ще залишався, а далі була порожнеча.

У мами були побиті ноги. Я спала в одязі, і мене це врятувало від осколків. У мами були поранені ноги, але я вважаю, що це дрібниці. Рани фізичні гояться, а от душевні — ні.

Прокидаєшся вночі, лежиш і думаєш: «А раптом прилетить? А що я робитиму? Як я діятиму? Раптом прилетить — і я вже не встану з ліжка». Почуття страху за дітей. Діти в орендованій квартирі. У мене доросла донька, вона заміжня. Вони на 21-му поверсі живуть, це високо. Проблеми зі здоров’ям. Тиск. Кішку знайшла у квартирі, вона не дихала. Я її з коридору перетягла до кімнати, але я зрозуміла, що її нема. Поклала її біля крісла.

Нас вивели з квартири. Коли були проведені всі роботи, подумала, що треба повернутися до квартири, знайти тіло кішки. Десь об 11 годині нам дозволили зайти у квартиру. З нами блоґер Діма зайшов. Я була в стані прострації. Він каже: «А де ваша кішка?» — «Вона мертва, але її треба поховати». Діма каже: «Кіт дихає». Ми потім з’ясували, що в неї перебиті лапи. Вона оглухла, мабуть, у неї була контузія, потім дев’ять життів.

Мер Віталій Кличко обіцяв, що ремонтні роботи завершаться до початку опалювального сезону. Надіємося на це. Найбільше хвилює момент перезимувати і щоб роботи були проведені якісно. У квартирі немає нічого.

Ми дивом знайшли рештки свого одягу. Думаєш про те: «Зайду у квартиру — потрібно пралку купити, якісь меблі, посуд». Найголовніше — хочеться тиші, миру. Хочеться, щоб це все якнайшвидше закінчилось. Я хочу дочекатись онуків. Ще хочеться жити у вільній мирній країні. Хочеться ходити на роботу, приносити користь.

Я працюю вчителькою початкових класів. Мої дітлахи перейшли в 4-й клас. На жаль, ми всі в лютому розбіглися, роз’їхалися. Багато дітей за кордоном, але ми завжди на зв’язку. Фотографії надсилають. Усі сумують, усі хочуть побачитись. Багато хто вже повернувся. Ми зустрічаємось, але рідко. Це мої діти, це мої батьки. Усі в той момент… Коли трагедія сталась, я знайшла телефон, була сотня пропущених дзвінків, зокрема від батьків. Це була величезна моральна підтримка.

Головне — це людське життя, життя дітей, їхнє майбутнє. Найстрашніше, що малі діти, яким по 8–9 років, це все бачать. Страшно, що вони знають, що треба йти до бомбосховища. Це найстрашніше. Діти займаються недитячими справами. Страшно, справді страшно. Страшно уявити, що ведеш урок і щось до школи прилітає. Це жахливо.