Я мешканець Дергачів Харківської області - це недалеко від кордону з росією. Сім’я в мене: донька, зять і онучка, син невістка, та двоє онуків. І всі роз’їхались, хто куди. Ми вимушені були всі їхати, все кинути: без речей, без нічого. Якби ж тільки не літало над головою, не свистіло та не бахкало! Ми жили в погребі, і вже почала сипатися штукатурка від цих вибухів, 

У нас зі всієї вулиці та провулку люди виїхали, залишилось декілька чоловік. Всі попросили собак годувати, бо шкода тварин. Я, коли виїхала звідси, потрапила до лікарні: у мене був ішемічний інсульт. 

Щоб мене не травмувати, сусід, який годував собаку, мені говорив що все нормально, а при зустрічі такі жахіття розповідав, що в мене волосся дибки ставало. Якби ми залишилися, я б, напевно, цього не пережила.

Ми виїхали безкоштовним автобусом з Дергачів до Полтави. Приїхали, розмістилися. Там тихо було. А рано-вранці почали висипати сміттєві баки - воно бахкає, то я зі страхом прокинулася і не могла зрозуміти, що воно таке. Невже ми потрапили туди, звідкіль приїхали? Потім вже господарка пояснила, що вони рано сміття забирають. Вони через декілька хвилин завантажили та поїхали, а відчуття було не дуже добре.

Вже на другий день війни у нас в магазинах зовсім нічого не було - розібрали все, що можна: і потрібне, і непотрібне брали зі страху. А як у Свідловодськ приїхали, то нам гуманітарну допомогу видавали. Спочатку якось нічого, було добре, а потім - великі черги, бо багато людей наїхало: з Донецька, з Бахмута, з Харкова – ну, зі всієї України, де були бойові дії. От і стали черги, стало менше допомоги. 

Нас приймали зовсім чудові люди і не брали з нас за квартиру. Ми сплатили по лічильнику за комунальні послуги, і все. Люди довірили нам свою кімнату. Господар воював, а жінка поїхала на захід, і залишили нас в цій квартирі. 

Всі люди, які нам зустрічалися, висловлювали співчуття, розуміння. В черзі за гуманітарною допомогою я познайомилась із жінкою з Дергачів і, не дивлячись на різницю у віці, ми потоваришували й спілкуємось.

Зараз я ще живу в Світловодську Кіровоградської області, але приїжджаю додому, недільку побуду, і знов туди їду, бо там діти та онуки.

Коли я захворіла, подумала: «Ні, я не помру зараз, я дочекаюсь перемоги, а тоді вже - як станеться». Хочу, щоб мої діти були зі мною, щоб наступив такий твердий мир, і щоб молодь змінилася в кращу сторону. Щоб вони були щасливі та здорові, щоб хто хотів, навчався, хто хотів – працював. Мрію, як напечу пирогів, наготую смачних страв, і щоб діти й онуки сиділи навколо мене, як біля квочки курчата, розмовляли, сміялися.