Ольга Булига, Солоненський ліцей " Лідер" Павлівської сільської ради

"Війна. Моя історія"

Пройшло два тижні, коли я усвідомила, що прийшло велике горе на мою землю. Я не могла зібрати себе докупи. Що робилося в моїй душі не знав ніхто, навіть я сама. Кожна клітинка мого тіла боліла і кричала.

Що відчував мій дід , коли його розстрілювали на порозі рідної хати у вересні 1943? Хто знає?... Можливо те, що відчувала я, чекаючи , що прийде ворог на поріг моєї домівки, виведе на подвір’я та розстріляє. Тільки за те, що у вітальні фото дитини у військовій формі,яка рік тому закінчила військову академію. Гарна, молода, їй би діточок народжувати,сукні гарні носити, а вона в донецьких степах .Вона зробила свій вибір, бо ніхто з її родини не ховався і не купував довідок. Для мене дорогі її військова форму, фото, медалі. А тебе це дратує, враже, так?

А , можливо мені потрібно було закопати фото мого батька, росіянина, « тамбовського вовка», який зовсім юним, сімнадцятирічним пішов на захист батьківщини. Мобілізувався і прожив все життя на запорізькій землі, любив духмяні соковиті яблука, працював , збудував будиночок, де росли його діти та онуки. Він любив Україну та українців, а особливо свою дружину – україночку. Ти, росіянин, ненавидиш мене, бо я нацистка, тому що все життя викладала російську мову українським дітям?Учні обожнювали уривок із поеми « Руслан і Людмила», «у лукоморья дуб зеленый», намагалися наперебій декламувати. А тепер ненавидять нічого, що пов’язане зі словом «росія».

Ти радів, коли влучив у маленьку районну лікарню мого містечка і вбив немовля. Таке крихітне, беззахисне, яке ще не встигло зрозуміти, що таке життя. Стріляй, російський солдате! Може тобі стане легше на душі, коли захлинешся моєю кров’ю. А ти, до речі, можеш бути моїм племінником чи братом. Розкажеш, якщо залишишся живим, своїй матері, як ти убивав тітку на її рідній землі.

Що змінилося за цей період ? Живу і працюю. Це лікує. У бомбосховищі розповідаю про відомих письменників. Особливо звертаю увагу на ті твори,

які засуджують війну. Вірю, що колись прийде мир. Але до звуку сирен, вибухів, поховань захисників звикнути неможливо . Я постійно живу у тривозі.

Для себе я вирішила, що рідний дім не кину. Нехай буде так , як є. Це моя земля і моя історія.