Андрущенко Анастасія

Манченківська загальноосвітня школа І-ІІІ ст, 11 клас.

Вчитель, який надихнув на написання есе: Гребенюк Володимир Олександрович

"Війна. Моя історія"

За вікном осінь, потроху жовтіє і опадаєлистя, а на душі зимаі дата,що зупинила час для всіх українців.Моє ім’я Анастасія.Я – Українка, з мальовничого села Манченки, що на Харківщині і я хочу розповісти вам свою історію війни. На превеликий жаль в моє юне життя ввірвалося дві війни. Спочатку безщадний сусід напав на мою неньку Україну, а потім мене спіткала підступна хвороба…

Отже я почну свою розповідь.

Був ранній ранок коли наші життя розділилися на ’’до’’ і ’’після’’.

Я прокинулася від того, що моя мама плакала і гучно розмовляла з кимось по телефону. Коли я вийшла зі своєї кімнати, то зрозуміла, що вона розмовляє з моїм дідусем,мама плакала і благала його не їхати до Харкова, бо почалася війна.Це було 24 лютого 2022року. Спочатку я не могла зрозуміти, що відбувається і чи це не сон, але мама з бабусею пояснили мені, що почалася війна і на нас напала підступноРосія. Я не можу описати свій внутрішній стан на той момент: мені хотілося плакати, і щоб все це був страшний сон.

Моя мама була змушена йти на роботу, бо працює на залізниці і займає посаду майстра. Я з бабусею залишилися вдома чекати маму з дідусем з роботи. Це були одні з найдовших годин очікування в моєму житті. Десь далеко було чути вибухи, а на автостраді Харків-Київ, що видно з мого вікна стрімко їхали машини, одна за одною, подалі від міста в якому йшли бойові дії. Спостерігати за цим було дуже страшно та боляче. Бабуся зібрала всі документи і речі першої необхідності і ми спустилися до підвалу. Близько 12 години нарешті повернулися мама і дідусь з роботи, мені стало трохи спокійніше. Потім до нас приїхав мій дядечко зі своєю родиною і дорослі почали вирішувати, що робити. Бабуся наполягала, щоб я з мамою і родина дядечка тікали в інше місто, подалі від Харкова. Але ми залишилися вдома і вирішили не тікати.

Тієї ночі був перший раз, коли мені було страшно лягати спати. Мама лягла відпочивати зі мною.Ми спали одягненими, бо незнали, що на нас чекає в ночі. Наступного ранку, я прокинулася під вибухи і дуже злякалася. Дідусь пояснив, що це далеко і не треба боятися, але все одно мені було не спокійно. Дідусь облаштував підвал, щоб ми могли там переховуватися підчас повітряної тривоги. Перші декілька днів ми ховалися до підвалу під час вибухів, але там було холодно і я захворіла. Мама прийняла рішення більше не ходити до підвалу, так як у мене була температура івибухи лунали далеко.

Ворог що дня без жалю нищив наш рідний Харків. Одного дня ми почули сильний гуркіт.Я, виглянула у вікно і побачила колону військової техніки з солдатами. Спочатку мине могли зрозуміти ворог це чи ні, бо вони були без розпізнавальних знаків. Ми запанікували, але дідусь нас заспокоїв і сказав , що це наші захисники.

До нашого села почали приїжджати біженці з міста, якіполишили свої домівки, щоб врятувати своє життя. І до нас приїхав з Харкова бабусин брат з родиною і попросив прихистити їх від війни. Наші родичі з Харкова рятували не тільки свої життя, а і своїх домашніх улюбленців.

Мама та дідусь залишилися без роботи працювала тільки бабуся. В перші дні війни не працювали пекарні і бабуся пекла хліб сама,він був дуже смачний. Полиці в магазинах були спустошені, бо була паніка і люди не

розуміли, що буде далі. Мама знайшла волонтера, який допомагав продуктами харчування та ліками і згодом також стала волонтером, бо не могла сидіти без діла.

Вибухи лунали все ближче, ворог дуже близько підійшов до Харкова, в небі літали літаки та гелікоптери.Я і моя двоюрідна сестричка Анюта дуже їх боялися. Коли було дуже гучно чути вибухи я так боялася цих звуків, що брала маму або бабусю за руку, прижималася до них і тихенько сиділа затамувавши подих...

Потім наші Захисники відігнали ворога до кордону і вибухи трохи затихли.Але все одно ворог, що ночі продовжував підступно та безжалісно обстрілюватиракетами Харків та околиці.

З часом, як би це не було сумно, але наша родина та оточуючі почали звикатидо того, що відбувається.Мама навіть взяла мене з собою до міста Люботин запродуктами. Ранок був тихий, теплий навіть співали пташки, але нажаль не все було так чудово.Того дня я усвідомила, що таке війна… Я стояла біля АТБ і чекала маму, коли пролунав гучний вибух і пролетіла ракета в мене над головою.Мені ще ніколи в житті не було так страшно я не розуміла, що мені робити.В мене заклало вуха і я не могла зорієнтуватися у просторі поки до мене не підбігла мама і відвела мене в укриття.Саме тоді я усвідомила, щовсі ті вибухи, що я чула до цього не можна було порівняти з цим.

Плинув час бабуся з дідусем наполягали, щоб ми виїхали за кордон, але мама стояла на своєму, що ми нікуди не поїдемо і не залишимо рідну домівку і рідних. Але нажаль сталося не так як гадалося. На нашу родину чатувало ще одне нещастя в мене виявили рак .Через війну в рідному краї лікування моєї хвороби було не можливе із-за постійних обстрілів лікарень і енергоструктури України. Тому мамою було прийняте важке рішення лікуватися за кордоном.І ми мали покинути неньку Україну та своїх рідних, щоб врятувати моє життя від хвороби.

Війна зламала життя багатьом українцям, перетворивши розмірене життя на виживання. Ми змінилися, переосмислили цінності, подорослішали і стали дивитися на світ під іншим кутом. Все змінилося в один момент…

Війна і хвороба вкрали в мене моє дитинство.