Історії, які ви нам довірили

1 2
меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
header-logo

Історії, які ви нам довірили

1 2
До всіх історій
переглядів: 55
Надія Пилипівна Полтавська
вік: 50
photo0
photo1
photo2
photo3
photo4
photo5
photo6
Щастя
Щастя
«Я потрапляла під обстріл і з жахом чула, як здригається п'ятиповерховий будинок»

Вони жили щасливо в Щасті, поки не прийшла війна. Сиділи в підвалах, потрапляли під обстріли. Надія Пилипівна 50 років пропрацювала в школі. Вона мріє, що колись зможе повернутися в рідне місто, зустріти на вулицях своїх учнів. Зараз усі роз'їхалися хто куди.

Спочатку її війною й не назвеш. Хто стріляє? Куди? Чим? Не розбереш. Тільки перебуваючи на відкритій місцевості, пригиналися, ховалися, коли над головами пролітали снаряди.

Наша сім'я Полтавських проживала в місті Щастя з 1970 року. Чоловіка після інституту направили до Казахстану на всесоюзне ударне будівництво – будівництво газопроводу Бухара-Урал, а після відпрацювання ми прибули в Україну. Чоловік, Микола Дмитрович Полтавський, був родом з міста Щастя. Так він повернувся на свою малу батьківщину. Тут у нас народилося двоє синів – Ігор і Сергій.

Сім'я була однією з шанованих у місті. Чоловік працював головним інженером у будівельному управлінні. Це була інтелігентна людина в усьому, порядна, чесна, дуже принципова, розумна, він розбирався майже в усіх галузях господарства. Для дітей це був ідеал батька. Ставши дорослими, вони в усьому намагалися бути схожими на нього.

Я, Надія Пилипівна Полтавська, за професією вчитель. Пропрацювала в школі 50 років. Була на різних керівних посадах. Організатором позакласної роботи, деякий час виконувала обов'язки завуча. Діти мене поважали та любили.

Я потрапляла під обстріл і з жахом чула, як здригається п'ятиповерховий будинок

Сини – Ігор і Сергій – пішли стопами батька, закінчили інститут за спеціальністю «інженер-будівельник», молодший закінчив аспірантуру, деякий час працював викладачем в інституті.

Усе було добре. Усі раділи життю. Чоловік пішов на пенсію. Старший син почав працювати в обласному центрі – ЛЕО інженером, заступником начальника відділу. Молодший пішов працювати в Щастинський ліцей автомобільного транспорту на посаду заступника директора з навчально-виховної та виробничої роботи. Знову все було добре. Звичайно, будували райдужні плани, але їм не вдалося здійснитися.

Прийшла війна

Спочатку її війною й не назвеш. Хто стріляє? Куди? Чим? Не розбереш. Тільки перебуваючи на відкритій місцевості, пригиналися, ховалися, коли над головами пролітали снаряди.

У цей час дружина старшого сина була вагітна. Терміни пологів були ще далеко. Але звуки від того, як пролітали та вибухали снаряди, постріли спричинили в неї великий нервовий стрес. Її помістили в Харківську лікарню через патології. І вона до пологів пролежала там чотири місяці. Як кажуть лікарі, усе це «травма війни».

Я потрапляла під обстріл і з жахом чула, як здригається п'ятиповерховий будинок

Через воєнні дії ЛЕО було ніби розділене: одні працівники залишилися в Луганську, інші в Старобільську. Так син опинився в Старобільську. Жити ніде, рідних і близьких, навіть знайомих у цьому місті немає. Де жити? Дружина скоро народить. Знайшов житло за декілька кілометрів від Старобільська, орендував будинок…

Коли дружина народжувала, син був у лікарні, у реанімаційному відділенні – серце. Як знову скажуть лікарі, це теж «травма війни».

Після виписування з пологового будинку деякий час у Харкові пожили у знайомих, поки дитина була під наглядом лікарів.

Потім переїхали в орендоване житло. Але й там прожили недовго. Хоча там і не стріляли, не рвалися снаряди, не гули ночами танки та військові машини, усе ж це було не мирне життя. Усе це діяло на нервові системи матері-годувальниці та новонародженої дитини. І вони поїхали. У нікуди, у незнайоме місто, де знову не було ні рідних і близьких, навіть знайомих.

Я потрапляла під обстріл і з жахом чула, як здригається п'ятиповерховий будинок

Я – мама, у цей час приїхала до них. Не витримала вибухів на вулицях, влучень снарядів у житлові будинки. Двічі потрапляла на вулиці під обстріли, сиділа в підвалах і з жахом та страхом чула, як здригається п'ятиповерховий будинок, як розбиваються вікна. У наш будинок теж влучали снаряди та билися шибки.

Коли я залишилася одна в цьому великому, але чужому будинку, у незнайомому селі, де жодної людини не знаєш, де ночами стоїть мертва тиша та глуха темрява, у мене був у буквальному сенсі шок. Я цілий тиждень не виходила на вулицю, зачинялася на всі замки, закривала всі вікна й сиділа, забившись у куток дивана, і ревіла. Це був страх. Страх був дуже великий. Чого боялася? Усіх і всього. Як знову кажуть лікарі, це «травма війни».

Але я боялася повертатися додому, у Щастя. Там стріляють, там вбивають. І там залишився молодший син.

Він залишився в місті. Він і його колеги працювали. Навчальний процес тривав. Щоправда, не в такому обсязі, але все-таки, вони працювали й учили дітей.

Зараз старший син і вся його сім'я за статусом переселенці. Він працює. Для дружини роботи немає, хоча має три дипломи (вища освіта). Син росте, але часто хворіє. Живуть в орендованій квартирі. Платять за неї великі гроші (а в Щасті та Луганську залишилися власні квартири).

Молодший син працює на колишньому місці. Але і в нього відбулися зміни. Три професійно-технічні училища (ліцеї) з'єднали в один навчальний заклад. Син залишився без колишньої посади.

Я потрапляла під обстріл і з жахом чула, як здригається п'ятиповерховий будинок

Я, не витримавши розлуки із сином і новонародженим онуком, улітку 2016 року поїхала до них. У зворотному квитку на потяг моє місце виявилося на верхній полиці. Я попередила провідника про те, що мені, 70-річній жінці, важко залізти на верхню полицю і я боюся, що впаду. Він не прореагував на мої прохання.

І сталося те, що мало статися. Уночі, під час сну (а снилася мені знову війна, стукіт коліс потяга здавався пострілами з гвинтівки) я впала з полиці. У результаті закритий перелом хребта. Лікування було довгим. Лежала в лікарні, потім удома, не встаючи з ліжка. І зараз, у 2017 році, перебуваю під наглядом лікаря.

Подавши всі необхідні документи до нашої Щастинської міськради на отримання матеріальної допомоги на лікування, я досі її не отримала. Зараз мені допомагають мої друзі, подруги і фізично, і морально.

Крім того, я знайшла нових друзів, подруг, знайомих. У нашому Будинку культури працюють різні гуртки, спонсоровані англійською спільнотою. На жаль, я не знаю, як вона називається. Туди ходять жінки різного віку, є такі, як я, і старші.

Найголовніше – йде спілкування, якого нам, одиноким старим людям, так бракує. А більшого нам і не треба.

Були б мир, спокій, тиша (а то від кожного стуку б'є тремтіння), здоров'я своє і дітей, і онуків. Головна мрія в мене – щоб місто Щастя було колишнім, чистим, затишним, гостинним, жвавим, радісним. І щоб я на вулицях зустрічала своїх колишніх учнів (роз'їхалися вони в різні боки), щоб у нашому маленькому місті відродилося колишнє мирне, щасливе життя.

slide1
slide2
slide3
slide4
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій