«Я зрозумів, що не потрібно засмучуватися через втрачене»

Виїжджаючи в червні 2014-го з рідного Луганська, журналіст вважав, що незабаром повернеться додому. З того часу сім років живе в Києві. Уже перебуваючи на пенсії, він переосмислив життєві цінності. Тепер більше часу проводить із родиною та займається саморозвитком.

Уранці 2 червня 2014 року розпочався обстріл прикордонної застави та прикордонного загону, який знаходиться в південних кварталах Луганська. А вже в середині дня літак обстріляв Луганську обласну адміністрацію, де загинуло кілька людей. У ці ж дні обстріляли мою батьківщину – Станицю Луганську, там теж загинули люди.

У червні 2014 року я виїхав, думав, що буде відпустка, після якої повернуся. Але відтоді більше не був на батьківщині. Коли я виїхав до Києва, у Станиці Луганській залишилася мама-інвалід і дружина. Мама не хотіла їхати, бо там город, житло, а дружина її доглядала. Але після того, як Станицю обстріляли, загинув мій однокласник і сусіди, вони зрозуміли, що залишатися в зоні воєнного конфлікту неможливо. Довелося терміново шукати можливість їх вивезти.

І як важко ми всі це долали, просто не передати.

На мирній території я зіткнувся з проблемою безгрошів’я. Банк, у якому я зберігав свої заощадження, закривався, довелося буквально вибивати те, що вдалося накопичити за довгі роки. Іншою проблемою став пошук житла. Ми за цей час шість чи сім разів змінили житло з різних причин. Складно жити не в себе вдома, коли на тебе чиновники дивляться, як на вошу, не хочуть слухати.

Але за сім років я вже трошки заспокоївся. А після 60-ти зі мною сталася велика зміна. До цього я був активною людиною, громадським діячем, журналістом. А потім відбулася переоцінка світогляду й життєвої позиції. Я повернувся обличчям до сім’ї, до свого здоров’я, звернув увагу на саморозвиток.

Хочу, щоб Україна повернулася на рейки нормального, цивілізованого життя. Щоб наша країна займала гідне місце у світі, і ми могли пишатися своєю батьківщиною.