Мені 60 років. До війни я мешкав у селищі Залізничне Запорізької області. Жив один: дружина померла, діти роз’їхалися. Працював водієм автобуса на елеваторі. 24 лютого приїхав на роботу. Директор підприємства зібрав усіх співробітників, пояснив ситуацію й розпустив по домівках. З того часу я безробітний.

5 березня почались активні обстріли. Через це я виїхав до сина в Запоріжжя. Періодично їздив відновлювати будинки: свій і брата. У будинку брата спочатку злетів дах, а потім снаряд влучив прямо в будинок і повністю зруйнував його. У мою хату теж влучив снаряд, але не розірвався, а розбив дах, вікна й пошкодив стіни. Я полагодив дах, а снаряд так і залишився в будинку.

Мене шокує жорстокість росіян по відношенню до нас, українців. Те, як вони вбивають мирне населення, руйнують міста й села. Від нашого селища майже нічого не залишилося. Багато односельців отримало поранення й не менше загинуло.

Більш за все зворушує доброзичливість і толерантність нашого народу. Люди згуртувалися, допомагають одне одному, підтримують.

Їжджу додому через Оріхів. Під обстрілами ремонтував дах. Друзі допомагали. І я допомагав односельчанам вставляти вікна, відновлювати пошкоджені будинки. Під час обстрілів ховалися, а потім продовжували роботу.

Хочеться, щоб війна закінчилася швидше, але поки ми не виженемо окупантів з нашої землі, вона триватиме. Вони добровільно не підуть – будуть до останнього воювати. Ми побачили жорстокість, з якою росіяни ставляться до нас. Тому, я думаю, що війна буде йти ще довго.