«Я подушку надягну на голову – так тихіше якось»

Розбиті вікна й балкон. Для пенсіонерки Антоніни Гомової з Новолуганського обстріли – серйозне випробування. Жінка пересувається в інвалідному візку й не може сама себе захистити.

Була вдома постійно. А коли вийшла, стріляли, бахали – у мене вікна, балкон посипався. Шибки посипалися в усьому кварталі. Це років зо три тому, напевно.

Нерви нікудишні. Щодня бахкає, а серце йокає, уся тремчу, боюся... Як почнуть стріляти, я ж нікуди не втечу й під ліжко не залізу. Сиджу, подушку надягну на голову – так тихіше якось.

На візку їжджу найбільше. На візок сіла – я хоч щось зварю, співаємо на кухні, а що на ходунках... Трагедія й усе. Ой, не дай Бог, і ворогу такого не побажаєш.