Оксана Сергіївна виїхала з дітьми окупованого села в Запоріжжя. Вона зраділа, коли побачила український прапор і нарешті відчула себе в безпеці. Проте однієї ночі прокинулася від вибуху. Встигла вивести дітей в коридор до того, як побачила, що в бік їхнього будинку летить снаряд

Мені 34 роки. Ми з чоловіком і дітьми жили ми в селі Зелене Запорізької області. Моя старша дитина – аутист. Російські військові погрожували, що заберуть її в мене, бо я відмовилася віддавати її в російську школу.

Під час окупації ми відчували такий моральний тиск, що дихати було важко. Загарбники ходили по селу, наче були в себе вдома, а ми приїхали до них в гості.

Я не витримала й виїхала разом з дітьми. Чоловіка не випустили, бо він військовозобов’язаний.

24 лютого ми збиралися їхати у справах: оформити виплати по інвалідності. Проте коли я прокинулася, чоловік сказав, що розпочалася війна. Я подумала, що це невдалий жарт, але після обіду почула вибухи. Літали снаряди – ми сиділи в підвалі. З нами була моя сестра. Ми там і спали, і їли.

Діти переносили все це жахливо. Одного разу ми хотіли поспати у квартирі, бо в підвалі було холодно. Але побачили на вулиці величезну колону російської техніки й повернулися в підвал.

Чоловік залишився без роботи. Було дуже сутужно з продуктами. Товари завозили з Криму й продавали за надто високими цінами. Вже після того, як я виїхала, перестали приймати гривні. А з медикаментами взагалі велика проблема. В селі залишилася моя сестра з трьома дітьми. Діти захворіли, а ліки ніде купити.

Спочатку до нас заїхали дагестанці. Вони поводилися тихо, ходили беззбройні. А коли приїхали росіяни, то вони ходили напівголі й з автоматами наперевіс.

Один місцевий випивав з росіянами й украв у них боєприпаси чи якусь зброю. Наступного дня окупанти розшукували його. Прийшли й до нас.

Кадирівці направили автомати на мого чоловіка й сказали: «Це був ти». Тоді я подумала, що йому кінець.

Я переживаю за вчительку моїх дітей. Вона відмовилася працювати з окупантами – її забрали в комендатуру. Не знаю, як там вона зараз.

Нам не вдалося виїхати з першого разу. Ми вісім годин їхали до Василівки. Пережили фільтрацію. На пропускному пункті російські військові викидали наші речі з автомобіля, все перевірили, але не випустили нас. Це при тому, що я їхала з дітьми, з яких одна дитина з інвалідністю.

Я впала в ступор, коли зрозуміла, що потрібно повертатися. Син так нервував, що покусав собі губи до крові.

Водій заспокоїв: сказав, що завтра ще раз спробуємо, може, пощастить. Ми приїхали додому. А наступного ранку в моєї трирічної доньки піднялася температура майже до сорока градусів. Та залишатися було небезпечно, тому поїхали знову. Водій виявися дуже кмітливим. На блокпості він сказав окупантам, що ми не верталися додому, а переночували на найближчій заправці. Завдяки цьому нас швидко пропустили, навіть не оглядаючи речі.

Коли ми проїжджали «сіру зону», мене охопив жах: скрізь були розбиті будинки й згорілі автомобілі, а від села Кам’янське взагалі майже нічого не залишилося.

Як побачили українські прапори, син закричав: «Мамо, дивися, це Україна!» Потім ми обіймалися. Це був найкращий момент. Ми зупинилися в Запоріжжі, але невдовзі довелося звідти виїхати. З дев’ятого на десяте жовтня російська армія обстріляла центр міста. Ми жили саме в тому районі. Ракета потрапила в сусідній будинок. Ми почули тривогу і майже відразу перший вибух. Я швидко розбудила дітей і вклала їх на матрац в коридорі. Потім з вікна кухні побачила вогняну кулю, яка, як мені здалося, летіла прямо на нас.

Снаряд впав на дитячий майданчик біля нашого будинку. Було таке відчуття, ніби будинок падає. Посипалося скло, попадали полички у ванній кімнаті. Ми зрозуміли, що потрібно їхати далі.

Зараз живемо в селі Богданівка Кіровоградської області. Коли їхали сюди із Запоріжжя на потязі, було дуже жарко. Хтось відкрив вікно в коридорі, і мій син вийшов подихати свіжим повітрям. Потяг якось так хитнуло, що вікно захлопнулося – син відразу впав на підлогу й закрив голову руками. Він, мабуть, ще довго боятиметься гучних звуків. А моя чотирирічна дитина одного разу запитала мене: «Ми що, погані? Чому вони в нас стріляють?»

Багато односельчан підтримало російську владу. Я не знаю, як жити поряд з ними після війни. Якщо будинок і майно вціліє, планую все продати й переїхати в Богданівку назовсім. Мені тут подобається.