Я з міста-героя Херсон. 24 лютого я спала в своєму теплому і м'якому ліжку, в своїй затишній квартирі. Було біля шостої години ранку, коли сталось найстрашніше, що тільки можна уявити. Мене розбудив чоловік і повідомив, що почалася війна… Ми одні з найперших, хто це відчув на собі. Антоновський міст та Чорнобаївський аеропорт сильно бомбили. Ми були страшенно розгублені і налякані. Вся поліція з міста зникла. Ми не знали, що робити, їздили до друзів за місто на декілька днів, потім повернулись назад, ми не розуміли, де безпечніше.
А потім настала окупація. Не дай Боже пережити комусь таке… Це було найстрашніше. Розуміння того, що захисту немає, з тобою і твоєю дитиною можуть зробити що завгодно. Люди боялись виходити на вулиці. Я не виходила з квартири місяць.
Я працювала вдома віддалено під звуки вибухів за вікном. Чоловік наполягав, щоб я з донькою виїхала з міста, але через неймовірний страх, їхати через ворожі блок-пости, стояти в колоні, яку час від часу розстрілювали, я на таке не могла зважитись… Нашу квартиру пошкодило осколками…
А потім сталась подія, яка не залишила вибору. Був початок квітня, вже пішов 2-й місяць окупації. О 5-й ранку я прокинулась від гучних звуків, зрозуміла, що нам в під'їзд виламують двері. Вони натовпом бігали по поверхах, тарабанили в двері, когось шукали, в них були списки...
Я чекала, і вже собі уявила наперед, що зараз буде. Нам виб'ють двері, чоловіка застрелять, а мене з донькою закатують і замучать до смерті… Це був найстрашніший момент за всю війну!
До нас вони не постукали і коли пішли, я зібрала речі, і на наступний день зранку ми з донькою поїхали до Миколаєва. 60 км їхали 16 годин. Страшне випробування. Ми їхали, а навкруги щось вибухало. Я плакала на першому нашому блок-пості, коли почула рідну мову... Це відчуття не передати. І розуміння того, що назад дороги не має. Все твоє життя залишилось там, а попереду невідомість і все чуже... Там залишився рідний чоловік. А на Кінбурнській косі залишились старенькі батьки, які і досі в окупації.
В перший місяць окупанти пограбували магазини, заправки, ТЦ, банки, аптеки. Не було продуктів, ліків. Черги були на пів дня. Люди згуртувались, обмінювались, хто чим міг. Люди віддавали, що могли до лікарень, було багато поранених і вбитих.
Ми спочатку приїхали в Миколаїв, а потім - до Вінниці. Чоловік залишився в Херсоні. Та коли орки почали організовувати референдум з подальшими планами на мобілізацію, він вирішив виїхати. Було багато спроб, та орки не випускали. І з якоїсь спроби, він все ж таки виїхав. Його відновили на своїй посаді в Миколаєві, і ми вирішили приїхати ближче до нього, до Одеси.
Сестра з дітьми живуть в Івано-Франківську, її чоловік - в Кривому Розі. Вся, колись міцна і дружна сім'я, тепер розкидана де-інде.
Ми так сумуємо один за одним. І дуже переживаємо. Кожен день починається з переклички, чи всі живі, чи все нормально. Так і живемо…
Наші ЗСУ вражають: сміливістю, відданістю, відвагою і стійкістю. Навіть уявити страшно, якою ціною вони визволили моє рідне місто Херсон. Вони найкращі! Віримо в них усім серцем. Нехай всі-всі Янголи небесні їх оберігають!
