Я жила в Миколаєві з чоловіком та сином. Як почалася війна, чоловік мій, військовий, поїхав на службу. А я виїхала до батьків у село в Миколаївській області. Тут наразі і проживаю. Син зі мною. 

Я перші вибухи зустріла наодинці з сином. Чоловік був далеко від нас. Я намагалася взяти себе в руки, щоб захистити себе та сина. Це неприємні спогади, але для нас усе добре закінчилося, ми швидко покинули місто.

Ми думали про те, що може бути війна, але ми відганяли ці думки. Ми вже склали собі план: якщо щось почнеться, то поїдемо до батьків і там будемо вирішувати, що робити. Тож ми відразу поїхали.

О п’ятій ранку були перші вибухи, а о сьомій ранку батько вже був у нас. Він нас забрав. Заторів ще не було, до села ми доїхали добре, без проблем. 

Найголовніші труднощі – це те, що фактично наша сім’я залишається без чоловічої підтримки, тому що і чоловік мій, і батько служать. Ми переживаємо за них. Син зростає без батька. Найважче – це переживати розлуку, а ще – хвилювання за наших рідних, за чоловіка та батька. І, звичайно, болить душа за інших. Ми можемо їм допомогти тільки фінансово.

Шокують щоденні новини: як знаходять масові поховання, як гинуть люди. Мені дуже боляче за воїнів. У них немає вибору, у них є тільки одна мета – звільнити Україну. Дуже боляче, коли гинуть наші воїни.

Ми віримо в нашу перемогу, але зараз важко назвати якісь часові межі. Я  тільки можу з упевненістю сказати, що ми переможемо. Звісно, хотілося б, щоб війна просто зараз закінчилася, але я розумію, що так не буде. Ми віримо в ЗСУ.