Ми прокинулися від того що нам зателефонували і сказали, що почалася війна. Потім почалися сирени, страх і паніка.

У мене дитина з інвалідністю - я переживала, що не зможу отримати інсулін. Це було найстрашніше. Ну, все наладилося – на початку допомагали волонтери.

Найбільше шокує, коли бомблять. А ще - те, що наші діти це все бачать, чують та переживають разом з нами, дорослими. Ми, може, й зможемо це забути, а діти?

Було бажання виїхати, звичайно, але ми розуміли, що там може бути також не так спокійно. Звичайно, дехто й поїхав, та вже багато з них повернулися.

Я надіюся на ЗСУ, на нашу владу, що війна закінчиться якомога швидше. Хочу жити в мирі, щоб моя сім’я була щасливою, щоб рідні були поруч, щоб чоловіки поверталися додому, жили з жінками та дітками. Таким я бачу майбутнє нашої країни і себе у цій країні.