Я живу сама у Слов’янську, мені вже 72 роки. Живу як звичайна пенсіонерка, отримую субсидію. Не дуже було солодко, коли почалися активні військові дії, і я від'їжджала в евакуацію, а потім повернулася і живу знову вдома, у своєму приватному будинку.
Я була дуже налякана, збентежена, тому що я переживала окупацію 2014 року, і я це пам'ятаю, я їх бачила тут.
Обстріли мене дуже турбували - це дуже страшно і неприємно. Не знаєш, куди діватися: чи в погреб бігти, чи на місці падати.
Гуманітарна допомога була. Декілька разів я отримувала від Фонду Ріната Ахметова, дякую йому. Ну, я старалась виживати на свою пенсію, як могла. Голодна не була, але не вистачало на ліки.
Я виїхала з Краматорська евакуаційним потягом до Львова, і там недалеко від міста жила в дуже добрих людей. Вони нам не дуже близькі родичі, але входили в наше положення, допомагали нам. Ми платили тільки за комуналку. Я була задоволена і дуже дякувала цим хазяєвам.
Я дуже переймалася домом: в мене тут залишилися три кішки і собака, я переживала. Знаходилась там, а тут залишила своє житло на чужих людей, тому при першій можливості повернулась.
Хочу, щоб майбутнє було мирним, вільним. Щоб люди були щасливими, щоб діточок було багато, щоб ніхто нікого ні до чого не примушував. Щоб ми спокійно жили кожен день, і кожного ранку прокидались не від звуків пострілів, а від співу пташок. Перш за все, мрію щоб був мир і перемога. Не просто відложений конфлікт, а перемога.