Я жила в Маріуполі. Був чоловік, давно помер. Син з невісткою загинули, розбились. Я виїхала. Дочка і онучка виїхали за кордон. Я виїхала разом з ними у вересні. 

Коли нам сказали, що почалася війна, ми не вірили. Через певний час не стало ні води, ні газу, ні світла. Йшли бої. Їжу ми готували на багатті. У березні ми виїхала у село Мелекіне, яке розташоване неподалік від Маріуполя. Ми там перебували до серпня. Після того я повернулась до Маріуполя, але робити мені там було нічого - я залишилась одна. Дочка і внучка забрали мене до себе у Болгарію. 

Я пережила одну війну, тепер переживаю другу. Це було дуже важко. Мені було погано, я свідомість втрачала. Коли ми повернулись у Маріуполь у серпні, дали воду, світло, газ дали пізніше. Продукти з'явились. Гуманітарну допомогу давали. 

У дочки з чоловіком квартира згоріла. У нас шибки повибивало. Тепер уже поставили. Було дуже складно. 

Я їхала машиною із перевізниками. Мене забрали з дому. Їхала нормально. Мене довезли до Запоріжжя. Там мене зустріли знайомі, я в них переночувала. Зранку я сіла на автобус до Полтави. Далі - до Києва. А вже звідти поїхала до Болгарії. 

Я не уявляю як зміниться моє життя. Як так хочу додому, але доведеться жити за кордоном. 

Морально було дуже важко. Як тільки згадаю, що там коїлось!

Коли закінчиться війна - не уявляю, але хотіла б, щоб це відбулося прямо зараз.