Я з міста Миколаєва. Працювала у дитячому садочку. Була у мене старша група діточок, яких я мала випустити, але, на жаль, цього не сталося, тому що 24 лютого до нас прийшла біда. Я мала йти на першу зміну на роботу і коли вранці пролунали вибухи, це було страшно. Я підняла дітей, зібрала речі. Прийшло повідомлення з моєї роботи, що дітей ми не приймаємо. Ми написали всім батькам у групу, щоб дітей залишали вдома. 

Я зібрала речі. Це було дуже страшно - вибухи, вогняні гарячі кулі, які піднімалися вгору, було моторошно і дуже гучно. Перше враження - це переживання і страх за дітей. Чоловік приїхав, нас забрав. За Миколаєвом у селі живуть батьки. Ми з плачем, болем і тугою у серці поїхали до них. За можливості навідувались до нашого помешкання. На жаль, бойові дії затягнулись, а вже дуже хочеться додому і на роботу. 

Були труднощі з водою і світлом. Ми приїжджали до Миколаєва, залишалися, працювали, хоч і без дітей. У цей час звучали сирени, були обстріли. Було страшно. 

Дуже страшно за дітей і за батьків. Не знаємо, куди звернутися, якщо щось станеться. Місто постійно було під обстрілами. 

Найбільше шокували руйнування. Мій улюблений університет імені Сухомлинського, де я навчалась, зруйнований. Коли проїжджаєш повз нього, душа дуже болить. 

Я мрію про те, щоб ми всі зібралися у батьків: приїде брат із сім'єю, і будемо святкувати Перемогу. Хочеться всіх рідних зустріти, обійняти, і навіть колег по роботі. Діти дуже хочуть до школи, до садочка. Хочу навчати дітей бути сильними, виховувати в них патріотизм і любов до нашої України, щоб вони ніколи не чули тих страшних вибухів, які у нас були.