Історії, які ви нам довірили
Свого часу вона вирішила переїхати з Маріуполя ближче до природи. Втім з початком воєнного конфлікту вимушена була повернутися в місто за станом здоров'я. Тепер в рідному Маріуполі її сприймають як переселенку, і постійно доводиться долати труднощі.
Мрію, щоб закінчилася війна, щоб усе стало на свої місця, щоб повернутися у свій дім і жити спокійним життям. Напевно, це мрії будь-якої нормальної людини в цей час.
Я маріупольчанка. 2003 року, у лютому помер чоловік, у листопаді 2003-го – мама, і в лютому 2004-го – старший брат. Усі пішли. І мені моторошно нестерпно було перебувати у квартирі. Лікарі мені порадили переїхати. Я продала квартиру й купила будинок у Новоазовську. Ну, а потім сталася війна.
Ви б бачили, як я плакала, коли загинули перші люди на Майдані. У мене була істерика. До мене не доходило, що це можливо в нас, в Україні.
Я завжди раділа, що я народилася в Україні. У наш час трапилися Карабах, Осетія, Придністров'я. І я була вдячна Богу, що я народилася в Україні, що в нас немає такого… Навіть у страшному сні не могла подумати, що може в нас таке трапиться.
Коли перші люди загинули на Майдані, для мене це був такий шок, таке потрясіння. Я так плакала… А потім, коли все це пішло далі – Слов'янськ, Донецьк – однаково не вірилося до останнього.
Коли в нас розбомбили фельдшерсько-акушерський пункт, а без медичної допомоги мені не можна залишатися. І волею долі я в рідний Маріуполь повернулася, але вже як переселенка.
Моя вага була приблизно 100 кг. І ось, за три роки, живучи тут, я отримала другу групу інвалідності і важу 63-67 кг. Думаю, що на нервовому ґрунті це сталося.
Важко, по-перше, усвідомлювати, що це все в нас, в Україні відбувається. І важко усвідомлювати, що це стосується близьких, рідних. У мене друзі були в Широкиному. Щаслива родина. Постраждали, втратили будинки.
Я в Маріуполі три роки живу, але я як ізгой. У мене досі таке відчуття, ніби я приїхала не в Маріуполь, а в якесь мені абсолютно незнайоме місто. Зараз усім дуже важко, що там говорити. Не тільки переселенцям, зараз узагалі важко людям жити-виживати.
Якби більше було таких людей, як Рінат Леонідович, які б переймалися чужим болем, які б прагнули допомогти, хоча б бажання мали, і то вже б наскільки світ змінився.
Впадати у відчай – це великий гріх. Хоча були такі стани, хоч вовком вий. Молитви, молитви допомагають.
Мрію, щоб закінчилася війна, щоб усе стало на свої місця, щоб повернутися у свій дім і жити спокійним життям. Напевно, це мрії будь-якої нормальної людини в цей час. Не знаю, наскільки вони реальні та здійсненні. Але дуже б цього хотілося.
До всіх чудотворців молитва, до Господа Бога, щоб усе це припинилося зрештою. Є долі важчі, ніж моя, що говорити. Тому гнівити Бога я боюсь. І впадати у відчай боюся, а вити хочеться іноді. Але однаково сподіваєшся, що все владнається, що все складеться, що все буде добре в усіх, не тільки в нас.
При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:
Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/
