Історії, які ви нам довірили

1 2
меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
header-logo

Історії, які ви нам довірили

1 2
До всіх історій
переглядів: 85
Ольга Шубенок
photo0
photo1
photo2
photo3
photo4
photo5
Новоазовськ
Новоазовськ
«Я впадати у відчай боюся, але іноді вити хочеться»

Свого часу вона вирішила переїхати з Маріуполя ближче до природи. Втім з початком воєнного конфлікту вимушена була повернутися в місто за станом здоров'я. Тепер в рідному Маріуполі її сприймають як переселенку, і постійно доводиться долати труднощі.

Мрію, щоб закінчилася війна, щоб усе стало на свої місця, щоб повернутися у свій дім і жити спокійним життям. Напевно, це мрії будь-якої нормальної людини в цей час.

Я маріупольчанка. 2003 року, у лютому помер чоловік, у листопаді 2003-го – мама, і в лютому 2004-го – старший брат. Усі пішли. І мені моторошно нестерпно було перебувати у квартирі. Лікарі мені порадили переїхати. Я продала квартиру й купила будинок у Новоазовську. Ну, а потім сталася війна.  

Я впадати у відчай боюся, але іноді вити хочеться

Ви б бачили, як я плакала, коли загинули перші люди на Майдані. У мене була істерика. До мене не доходило, що це можливо в нас, в Україні.

Я впадати у відчай боюся, але іноді вити хочеться

Я завжди раділа, що я народилася в Україні. У наш час трапилися Карабах, Осетія, Придністров'я. І я була вдячна Богу, що я народилася в Україні, що в нас немає такого… Навіть у страшному сні не могла подумати, що може в нас таке трапиться.

Коли перші люди загинули на Майдані, для мене це був такий шок, таке потрясіння. Я так плакала… А потім, коли все це пішло далі – Слов'янськ, Донецьк – однаково не вірилося до останнього. 

Я впадати у відчай боюся, але іноді вити хочеться

Коли в нас розбомбили фельдшерсько-акушерський пункт, а без медичної допомоги мені не можна залишатися. І волею долі я в рідний Маріуполь повернулася, але вже як переселенка. 

Моя вага була приблизно 100 кг. І ось, за три роки, живучи тут, я отримала другу групу інвалідності і важу 63-67 кг. Думаю, що на нервовому ґрунті це сталося.

Важко, по-перше, усвідомлювати, що це все в нас, в Україні відбувається. І важко усвідомлювати, що це стосується близьких, рідних. У мене друзі були в Широкиному. Щаслива родина. Постраждали, втратили будинки.

Я впадати у відчай боюся, але іноді вити хочеться

Я в Маріуполі три роки живу, але я як ізгой. У мене досі таке відчуття, ніби я приїхала не в Маріуполь, а в якесь мені абсолютно незнайоме місто. Зараз усім дуже важко, що там говорити. Не тільки переселенцям, зараз узагалі важко людям жити-виживати. 

Якби більше було таких людей, як Рінат Леонідович, які б переймалися чужим болем, які б прагнули допомогти, хоча б бажання мали, і то вже б наскільки світ змінився.

Я впадати у відчай боюся, але іноді вити хочеться

Впадати у відчай – це великий гріх. Хоча були такі стани, хоч вовком вий. Молитви, молитви допомагають.

Мрію, щоб закінчилася війна, щоб усе стало на свої місця, щоб повернутися у свій дім і жити спокійним життям. Напевно, це мрії будь-якої нормальної людини в цей час. Не знаю, наскільки вони реальні та здійсненні. Але дуже б цього хотілося. 

Я впадати у відчай боюся, але іноді вити хочеться

До всіх чудотворців молитва, до Господа Бога, щоб усе це припинилося зрештою. Є долі важчі, ніж моя, що говорити. Тому гнівити Бога я боюсь. І впадати у відчай боюся, а вити хочеться іноді. Але однаково сподіваєшся, що все владнається, що все складеться, що все буде добре в усіх, не тільки в нас.

slide1
slide2
slide3
slide4
slide5
slide6
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій