Виїхавши з небезпечного міста, родина Дуженків стикнулася з іншими труднощами – нестачею житла. 

24 лютого я збиралася на роботу до школи. Прокинулася від гучного звуку, але все одно пішла в душ, бо мені в той день треба було раніше прийти до школи – моя черга була зустрічати дітей на вході. А після душу я побачила повідомлення про термінову онлайн-нараду о 6:00 з колективом. Тоді і стало зрозуміло, що почалася війна, і ніхто до школи не піде...

Найскладнішим для нас було покинути рідну домівку, своє життя, своїх людей, свої речі.

А шокувало мене те, що одного разу я опинилася на вулиці під час ракетного удару - я була неподалік.

Ми виїхали в нікуди, приїхали в Кам’янське. Жити немає де, все зайнято. Спочатку зняли житло подобово на два дні, щоб дати собі час подумати. А потім з житлом друзі допомогли, ми жили у них. Звісно, нестача житла – це якась катастрофа! Останні три місяці ми живемо з чоловіком, сестрою і моїми батьками. Чесно скажу – дуже важко.

До глибини душі мене зворушило, коли мої учні сказали, що чекають на мене. І коли люди, з якими ми дуже мало спілкувалися, хвилювалися і пропонували допомогу. А ще – нам часто допомагали незнайомі люди.

Я працюю вчителем і буду працювати онлайн. У мене є речі, які нагадують мені про мій дім. І це подвійні емоції: з одного боку я радію, що є хоч щось, а з іншого – це болюче нагадування про рідну домівку.