Єлизавета Зацепіна, 10 клас, Криворізький ліцей №35 "Імпульс"

Вчитель, що надихнув на написання есе — Кучеренко Олена В'ячеславівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Рани на серці Кривого Рогу я гоїла турнікетом із наплічника

Тоді був теплий сонячний день. Пташки весело щебетали, навколо бутоніли квіти, дерева й кущі пробуджувалися до життя. Усе після зими знов оживало й вигрівалося теплим промінням.

Зранку я була в ліцеї на уроках, після занять спілкувалася з однокласниками, гортала стрічку новин у соцмережі, ставила вподобайки під новими фото друзів. Я думала про буденні речі: де замовити літній костюм, коли встигнути віднести посилку, чи не забуду полити квіти на підвіконні. Це був один із тих вечорів, коли здається, що життя повертається до звичного ритму. Але все змінилося за мить..

Так, я почула сирену. Так, я навіть подивилася у телефоні про загрозу. Так, я побачила “балістика”. Так, я трішки заспокоїлась, коли було уточнення “з Курська”. Так, я йшла за кілька метрів від того місця, куди вже летіла смерть.

4 квітня 2025 року незадовго до 19:00 на Кривий Ріг було здійснено атаку ворожою балістичною ракетою. Вибух пролунав так гучно, що аж земля затремтіла під ногами.

Спершу я не зрозуміла, що сталося, і здавалося, ніби світ опинився в якомусь фільмі про апокаліпсис. Мій розум відмовлявся це сприймати.

Секунди якоїсь зловорожої тиші, диму, попелу. А далі— несамовиті крики, стони, плач…

Голоси дорослих і дітей волали про допомогу. “Я жива! — ледь усвідомила. — Треба бігти туди!”. Не знаю, як мої ноги самі понесли мене вперед, ніби це не я керувала тілом, а якась вища сила. Але я побігла так швидко, як тільки могла.

Те, що я побачила, не можна було описати жодними словами. Розтрощені автівки, вибиті вікна, багато людей скалічених, поранених, шокованих.

Але разом із цим я відчула ще дещо — у повітрі стояв важкий запах гару, обгорілого металу та чогось набагато страшнішого... Смерті. Хтось кликав на допомогу, хтось лежав нерухомо й просто мовчки чекав порятунку. У такі миті час зупиняється, усе навколо ніби завмирає.

Я не знаю, скільки минуло хвилин чи годин — усе зливалося в одну безкінечну мить. Здавалося, я в кошмарному сні, у якому намагаєшся втекти, та ноги не слухаються, а рухи стають повільними. Проте я отямилася й почала діяти.

У мене з собою були турнікети. Колись у школі, на уроці Захисту України, ми вивчали тему про зупинку кровотеч і накладання турнікетів. Тоді мені здавалося, що це звичайний урок. Тепер я щиро дякувала вчителеві за ті уроки й практичні навички.

Я підійшла до першого пораненого — чоловіка з відкритою раною на нозі. Наклала джгут, перевірила пульс. Далі — ще одна поранена, жінка. Вона тремтіла від страху, але була при тямі.

Знову — турнікет. Потім я ще довго залишалася там, допомагаючи всім, чим могла: приносила воду, підтримувала словами, щось подавала, пояснювала. І я не почувала себе героїнею. Я була просто не байдужою людиною.

Цей день змінив мене. Я не вважала себе сильною. Навпаки, довго не могла про це говорити навіть із близькими.

Меніснилися ті очі, сповнені страху.

У спогадах я бачила, як реанімували людей, як батьки втрачали своїх дітей просто на очах, як мешканці в домашньому одязі вибігали з понівечених будинків, як телефони розривалися від дзвінків. І той пил.. І той звук… Але разом із тим я відчула щось ще, ніби всередині зламалася частинка мене, але натомість я отримала моральну стійкість.

І я також ніколи не забуду всіх знайомих та друзів, яких вбив ворог у той день. Я ніколи не забуду свою сусідку, з якою ми разом вранці гуляли з собаками, бо ця людина завжди давала мені мудрі поради та готова була піти на допомогу. Товариша, котрий міг мене розсмішити, коли я була без настрою, і головне — він завжди зберігав мої таємниці в секреті.

Ми живемо в час, коли вибух може розірвати не лише вулицю чи споруду, а й серце. Коли рішення допомогти — це не просто добрий вчинок, а життєва необхідність. Це наш обов'язок.

Я почала більше говорити про важливе знайомим, родичам, у соцмережах. Не про політику, а про те, як важливо бути людяним. Про те, що знання з медичної допомоги не менш важливі, ніж уміти керувати авто чи гарно фарбуватися. Про те, що турнікет чи бинт у сумці може вартувати більше, ніж помада та маленьке дзеркальце. І про те, що навіть у страху є певна межа, і вона настає настільки раптово, що доводиться швидко виходити зі ступору й діяти негайно.

Якось моя подруга запитала, чи не шкодую я, що втрутилася, що ризикувала, адже могли бути повторні атаки і для власної безпеки я повинна йти в укриття.

Але якби я не пішла тоді туди, то шкодувала б усе життя. Можливо, я справді опинилася там випадково. Але я не вірю у випадковості.

Я прибігла туди свідомо — з планом у голові, з готовністю діяти.

Що змінила ця подія? Все: у моїй школі на вікнах замість скла — фанера, через дорогу — меморіал загиблим людям, у телефоні залишились номери, які вже ніколи не знімуть слухавку.

Той день не зробив мене сильною. Він лише показав, що сила вже була в мені. Вона була завжди, як і в кожному з нас: у добрих вчинках, у важливих рішеннях, у бажанні не відвертатися, а допомагати. Ми всі маємо цю силу. Варто лише дозволити їй проявитися.