Тетяна Дребот, викладачка Вищого професійного училища № 7 м. Вінниці

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

І щось в мені таке велить

збіліти в гнів до сотого коліна!

І щось в мені таке болить,

що це і є, напевно, Україна.

Ліна Костенко

Мабуть у цілому світі не знайдеться найкрасивішої землі, ніж моя рідна Україна! Чи чули ви коли-небудь, як о четвертій ранку навесні співають солов’ї? Чи милувались ви ранішнім сходом сонця? Чи задумувалися про що щебечуть пташки, ніби перебиваючи одна одну?! А який духмяний запах садів, коли серед буяння цвіту літають у пошуках меду бджоли!

Коли закриваю очі та згадую мирну батьківщину, ще живих рідних, не зранених війною близьких людей, серце тріпоче від того болю, який невимовно терзає та мучить мою душу…

Пам’ятаю, як на свята всією родиною сідали за стіл. О, це щось було неймовірне! Адже серед цього різноманіття страв завжди жартували, згадували смішні сімейні пригоди, а найголовніше – всі живі та здорові, усміхнені, сповнені надії та віри у майбутнє. Так було… Здається, ніби в іншому житті.

Війна… Своїм чорним кривавим крилом вона торкнулася і моєї родини. Чоловік рідної сестрички почав свій військовий шлях давно, ще у далекому 2014 році. Але коли у 2022 році почалася війна, він без вагань знову став на захист, хоча і зростом малий, і здоров’я у же не те, бо далеко за п’ятдесят. Але хіба ж то має значення, коли в душі розумієш: «Хто, як не я?».

Січень 2024 року…

Подія, яка докорінно перевернула наше життя з ніг на голову. Мінометний обстріл, наш Петро без обох ніг, напівживий… Чи треба говорити що ми відчули, коли дізналися про цю страшну новину?

В розпачі не знали куди бігти, що робити, де його шукати… Знайшли… Першу зустріч із пораненим у госпіталі я пам’ятатиму все життя. Невже це відбувалося зі мною? Кому казати підбадьорливі слова: йому, непритомному, чи його дружині? Як підтримати обох? Де знайти в собі сили посміхатися і казати, що все буде добре? Від отриманого потрясіння ми з сестрою не могли зрозуміти, де ми і що робимо в лікарні. Аби хоч якось зібрати себе до купи, владнати думки в голові,

тішилися, що наш Петро живий, що ще дихає. А далі, протягом року, безкінечна кількість операцій, зміна госпіталів, лікарів, важких днів та безсонних ночей…

Я захоплююся своєю сестрою, яка цілий рік не відходила від чоловіка! Яка змушена була покинути роботу, аби бути поряд, допомагати, підтримувати, підбадьорювати не тільки Петра, а й інших важкопоранених хлопців.

Я захоплююся нашими українськими лікарями, які рятують життя бійців та підбадьорливо хлопають пораненого по плечу, кажучи: «Усе вже позаду. А життя попереду»…

Я в захваті від наших українців, які сильні духом, які не здаються, підтримують, борються та відстоюють нашу незалежність!

Українці – це нація переможців, сильних та незламних духом людей!

Як приклад, у книзі Івана Багряного «Людина біжить над прірвою», письменник намагається відповісти на питання: «Де бере початок жага людини до життя?», «Звідки у неї беруться сили боротися зі смертю, коли вона опиняється на грані між буттям і небуттям?». Листаючи сторінки книги, замислюєшся про сенс життя, про такі нетлінні цінності, як рідна земля, рід, сім’я, любов, відповідальність за ближніх, віддана дружба, милосердя. Цей приклад демонструє, що ці питання особливо актуальні зараз, в період війни, коли переосмислюєш життєві цінності і дорожиш кожним прожитим днем!

Горджуся нашим Петром! І хоча він ще соромиться, що немає ніг, але це Людина, яка заслуговує на найкращі слова подяки за те, що я маю можливість жити!!!

Тішуся, що я – українка! Впевнена, що ми вистоїмо, відвоюємо та відбудуємо нашу державу!

СЛАВА УКРАЇНІ! ГЕРОЯМ СЛАВА!