Дитина Вероніки швидко подорослішала через війну. На новому місці їй дуже важко дається спілкування з однолітками  

Війна застала мене з сім'єю в моєму рідному Харкові. Шокуючими подіями були бомбардування й обстріли міста. Ніколи не забуду час, проведений в підвалі, очі моєї семирічної дитини.     

В нас не було хліба, але були насушені сухарі. Моя родина опинилась у жахливих умовах: адже ми з Харкова, а більша частина родичів знаходиться в окупації на Херсонщині.            

Важко бути внутрішньо переміщеними особами. Я бачу, як змінилася моя дитина, як вона швидко подорослішала. Як вона стикається з суворими реаліями, коли діти можуть сказати: «Їдь в свій Харків»... Це жах.

Я бачу, як у дітей забрали дитинство, і це зворушує до глибини душі.

Я - викладач музичної школи. Весь цей час знаходилася у «простої». Наразі намагаємося з вересня запустити дистанційне навчання.

Про трагічні події мені завжди нагадує мій телефон: вся інформація, всі фото, все життя - в ньому. Від душевних потрясінь я навіть почала писати вірші:

Моє життя - рюкзак і сумка...

Невже це - все? Все, нібито у сні...

У серці розпач, в голові - лиш думка:

«За що це нам? За що це все - мені?»

І я – безхатько: статус ВПО.

Я - без надії і без вороття.

Неначе у жахливому кіно,

Рюкзак і сумка - все моє життя.