Уманець Діана, 11 клас, Одеський ліцей №78 Одеської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Кабак Віра Анатоліївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Іду до школи, а мене наздоганяє осінь. Дорога під ногами шарудить опалим листям, наче шепоче щось своє. Повітря наповнене прохолодою та ароматом мокрої землі — осінь немов обіймає за плечі. Люди кудись поспішають, загорнувшись у пальта, а я йду повільно, ніби хочу впіймати цей момент тиші й затишку, поки не почнеться метушливий день. Думки снуються самі по собі. …Тисяча днів. Багато чи мало це насправді? Для когось лише відрізок часу, але для нас, українців, дні війни перетворилися на вирішальний шлях, що змінив усе.

Кожен день війни — окрема сторінка в моєму житті, сповнена болю, надії й сили. Це час, коли розумієш, що мир — не просто слово. Це головна цінність, за яку варто боротися, про яку варто мріяти.

Війна увійшла в моє життя раптово... Спочатку — шок і страх. Але згодом ці емоції поступилися місцем гордості й усвідомленню, що ми не одні. Навколо тисячі таких самих людей, з такими ж понівеченими долями, але з незламним духом.

Ми всі, особливо молодь, показали, що навіть у найтемніші часи можна знайти світло.

Я ніколи не думала, що буду писати вірші про війну. Але зараз кожне слово народжується з глибокого відчуття болю та вдячності. Болю за тих, хто пішов захищати нашу свободу і не повернувся. Безмежної вдячності за новий день, коли ми всі можемо прокинутись у вільній країні. Коли пишу, думаю про тих, хто в окопах, хто щодня бачить смерть, але знаходить у собі сили продовжувати бій.

Моя поезія — це спосіб підтримати їх.. То моя маленька битва на культурному фронті.

Кожен мій вірш — частинка мене, мого патріотизму, любові до батьківщини та возвеличення в рядках наших захисників, свого батька... Дуже часто згадую ці рядки:

Коли батько мене захищає,

Вірю: мир вже невздовзі прийде.

Сердце дівчинки радо вітає

Кожну звістку, що з фронту іде.

Я не перестаю вірити у світле майбутнє, навчилась бачити красу там, де її ніхто не бачить і не чекає.

Мої мрії не згасають.

Кожен шукає своє місце і сенс в житті та розуміє, що майбутнє лише у наших руках, і ми не дозволимо, щоб віра згасала. Я особисто, мої родичі та наш клас у цьому році брали участь у підтримці українських воїнів та волонтерських ініціативах.

Війна нас лише загартовує, робить сильнішими, об’єднує.

Ніколи не думала про те, що сусідня держава стане для нас ворогом. Ще раз жорстоким ворогом, бо грабує, вбиває цивільне населення, дітей, жінок, літніх людей. Мені щемить в душі, коли усвідомлюю, що гинуть так багато молодих хлопців. А їм би жити, любити, створювати сімʼї. І скільки залишилось жінок-вдов, дітей-сиріт, наречених, що не дочекались живими свого судженого. Болить душа..

Мир... Яким далеким він здається сьогодні і водночас таким близьким. Коли знову з'являються нові звістки з фронту, коли чуєш вибухи за вікном або новини про поранених і загиблих, стає все важче уявити мир.

Але саме це слово спонукає нас продовжувати боротьбу. Воно надає сили йти вперед, підтримувати тих, хто несе на собі тягар війни на передовій. Мир для мене тепер — не просто відсутність війни.

Це те, чого ми всі прагнемо: можливість жити, розвиватися, бути вільними й щасливими.

1000 днів війни. 1000 днів болю, втрат і сліз. Але також 1000 днів боротьби, мужності і сили. Мій шлях серед цих днів — це шлях віри і надії. Я впевнена: наша сила духу допоможе знайти світло, навіть у найтемніші часи.