Історії, які ви нам довірили

меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
header-logo

Історії, які ви нам довірили

До всіх історій
Вікторія Черновілова

«Я ніколи не забуду, як здригнулася земля, як гуркотіли снаряди, як плакало моє співуче село»

переглядів: 221

Черновілова Вікторія, 15 років,

Муратівська гімназія Новоайдарської селищної ради, с.Муратове

Есе «Один день»

І виростають покоління,

Котрі, не чули тиші…

(Л.Костенко)

Ці рядки з вірша Л.Костенко дійшли й сколихнулися в наших серцях в наші дні. І в моєму серці залишиться той незабутній, той жахливий та лихий день. День, коли і до моєї домівки ввійшла війна.

Я ніколи не забуду, як здригнулася земля, як гуркотіли снаряди, як плакало моє співуче село. Я не забуду, як ми разом з мамою не знали, що нам робити: чи бігти до підвалу, чи втікати геть з села. Я ніколи не забуду переляканих очей моєї мами, яка трималась мужньо, але цей жах, цей біль в її очах… Не забуду!

Мене звуть Вікторія Черновілова. Я навчаюсь в 9 класі Муратівської гімназії. Я живу в маленькому селі Муратове. Воно знаходиться на Луганщині. На Луганщині, де співає весна своїми дивовижними фарбами, де літо колоситься хлібом, де осінь пригощає грибами, а взимку сніжно та холодно, але це так гарно та приємно. Я дуже люблю свій край, своє село, де в мене проходило щасливе дитинство. Щасливе до 2014 року.

Я проклинаю війну!

Коли почалася війна, мені було лише 7 років. Мабуть, в дітей в ці роки повинно бути дуже щасливе дитинство, але моє щасливе дитинство обірвалося влітку 2014 року, коли вибухи почали сипатись з усіх сторін (а, може, мені так здавалось? – але ж ні). 

Від перших вибухів я впала навколішки і стала плакати та кричати. Мама, як могла, мене заспокоювала, але ж і вона була злякана. Я тільки тепер це розумію. Але для нас для всіх цей день залишив свої відбитки на серці – болем та страхом.

Це був прекрасний літній день. Ми повернулись зі свята від маминих друзів. Вони святкували річницю весілля. І надвечір раптом почалося…Я пам’ятаю ці крики, цей страх в очах, це горе!

А потім ми бігли до підвалу, щоб пересидіти обстріли. Ми не знали, хто стріляє, де стріляють і звідки прилетить снаряд?

І так почалися такі нескінченні дні. Їх було дуже багато, але дуже гіркі та лихі. Я ненавиджу цей день. Проте не тільки цей, адже їх було так багато.

Для мене війна – це страх, це біль, це горе, несамовите бажання кудись тікати. Від неї страждають люди, плачуть матері, плачуть діти, люди втрачають своїх рідних. Іноді я мрію, щоб повернути всі ці роки війни назад, щоб цього не було в наші дні, але ж… неможливо.

Я дуже мрію, щоб закінчилася війна і на нашій землі запанував мир. Щоб мій край розквітав, а не згасав від вибухів.

Хіба людині потрібно так багато, щоб бути щасливою? Ні, на мою думку, це – безпека та впевненість у майбутньому, завтрашньому дні.

Як на мене, кожна людина прагне миру, прагне самоствердження, прагне реалізувати свої мрії та плани, жити повним та щасливим життям. Невже є люди, які не хочуть жити в спокої?

Тож я благаю вас, люди, бережіть мир, бережіть життя, бо воно безцінне. Безцінно, коли посміхаються мама і тато, коли діти зростають у любові та мирі.

Війна – це жах. Вона нікому не потрібна. Війна – це горе, руйнування. Люди, будь ласка, бережіть мир не тільки в душі, а й на землі!

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/

Rinat Akhmetov Foundation Civilian Voices Museum
Муратове 2014 Текст Історії мирних діти обстріли безпека та життєзабезпечення діти Конкурс есе 2021
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій