«Я ніколи не забуду, як здригнулася земля, як гуркотіли снаряди, як плакало моє співуче село»

Черновілова Вікторія, 15 років,

Муратівська гімназія Новоайдарської селищної ради, с.Муратове

Есе «Один день»

І виростають покоління,

Котрі, не чули тиші…

(Л.Костенко)

Ці рядки з вірша Л.Костенко дійшли й сколихнулися в наших серцях в наші дні. І в моєму серці залишиться той незабутній, той жахливий та лихий день. День, коли і до моєї домівки ввійшла війна.

Я ніколи не забуду, як здригнулася земля, як гуркотіли снаряди, як плакало моє співуче село. Я не забуду, як ми разом з мамою не знали, що нам робити: чи бігти до підвалу, чи втікати геть з села. Я ніколи не забуду переляканих очей моєї мами, яка трималась мужньо, але цей жах, цей біль в її очах… Не забуду!

Мене звуть Вікторія Черновілова. Я навчаюсь в 9 класі Муратівської гімназії. Я живу в маленькому селі Муратове. Воно знаходиться на Луганщині. На Луганщині, де співає весна своїми дивовижними фарбами, де літо колоситься хлібом, де осінь пригощає грибами, а взимку сніжно та холодно, але це так гарно та приємно. Я дуже люблю свій край, своє село, де в мене проходило щасливе дитинство. Щасливе до 2014 року.

Коли почалася війна, мені було лише 7 років. Мабуть, в дітей в ці роки повинно бути дуже щасливе дитинство, але моє щасливе дитинство обірвалося влітку 2014 року, коли вибухи почали сипатись з усіх сторін (а, може, мені так здавалось? – але ж ні). 

Від перших вибухів я впала навколішки і стала плакати та кричати. Мама, як могла, мене заспокоювала, але ж і вона була злякана. Я тільки тепер це розумію. Але для нас для всіх цей день залишив свої відбитки на серці – болем та страхом.

Це був прекрасний літній день. Ми повернулись зі свята від маминих друзів. Вони святкували річницю весілля. І надвечір раптом почалося…Я пам’ятаю ці крики, цей страх в очах, це горе!

І так почалися такі нескінченні дні. Їх було дуже багато, але дуже гіркі та лихі. Я ненавиджу цей день. Проте не тільки цей, адже їх було так багато.

Для мене війна – це страх, це біль, це горе, несамовите бажання кудись тікати. Від неї страждають люди, плачуть матері, плачуть діти, люди втрачають своїх рідних. Іноді я мрію, щоб повернути всі ці роки війни назад, щоб цього не було в наші дні, але ж… неможливо.

Я дуже мрію, щоб закінчилася війна і на нашій землі запанував мир. Щоб мій край розквітав, а не згасав від вибухів.

Хіба людині потрібно так багато, щоб бути щасливою? Ні, на мою думку, це – безпека та впевненість у майбутньому, завтрашньому дні.

Як на мене, кожна людина прагне миру, прагне самоствердження, прагне реалізувати свої мрії та плани, жити повним та щасливим життям. Невже є люди, які не хочуть жити в спокої?

Війна – це жах. Вона нікому не потрібна. Війна – це горе, руйнування. Люди, будь ласка, бережіть мир не тільки в душі, а й на землі!