Шевченко Марія, 1 курс, Ніжинський ФК НУБіП України

Вчитель, що надихнув на написання есе - Малахова Діана Михайлівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Мої 1000 днів війни можна описати декількома словами: страх, розпач, метушня, усвідомлення, навчання, віра в перемогу України. Війна розпочалася, коли мені було п’ять років, але я усвідомила, що це таке лише тепер. До зими 2022 року війна була десь далеко від мого рідного Ніжина: ми жили практично звичайним життям.

Про можливість повномасштабного вторгнення росії батьки говорили неодноразово, навіть обговорювали план дій на випадок найгіршого сценарію коли ми всі будемо нарізно: батьки на роботах, а я в школі.

Документи, речі першої необхідності, медикаменти, вода і їжа тривалого зберігання у нас були напоготові.

Проте, потім рідні заспокоювали мене, казавши, що можуть помилятися і все буде добре. Та, на жаль, вони не помилилися і вранці 24 лютого 2022 року ми прокинулися не від будильника, а від вибухів на місцевому аеродромі, що знаходиться недалеко від нашого мікрорайону. Я була дуже налякана, навіть не пам’ятаю як опинилася в машині. Ми їхали до бабусі з дідусем, які мешкають на одній з центральних вулиць.

По дорозі ми бачили величезні черги до автозаправних станцій, магазинів, банкоматів і на виїзд із міста.

Знайомий запах, диван, квартира, обійми бабусі: нарешті прийшла до тями. Оскільки виїжджати за межі міста чи України батьки не збиралися, то роз’їхалися по роботах. Далі для мене був особливо важкий період: і не тому, що ворог підійшов до міста, на околицях лунали вибухи, часто доводилося сидіти в підвалі, а тому, що я постійно чекала на батьків за яких дуже хвилювалася... Мама продовжувала ходити на роботу, у вільний час – до Покровської церкви плести маскувальні сітки, а тато вступив до загону ТРО.

Завдяки ЗСУ ворог не зміг зайти в наше місто й мої рідні були живі і здорові.

На початку квітня стало легше: наші Збройні сили звільнили область від російських окупантів, нарешті у мене відновилося змішане навчання в школі. Проте, ще довго не йшли з голови картинки жахливих нелюдських вчинків російських військових у селах під Ніжином, в Ірпіні, Бучі, Гостомелі…

Таке не можна забути, таке не можна пробачити!

Життя триває! Нарешті у 2023 році в мене з’явився довгоочікуваний братик. Нове маленьке життя принесло стільки радості і щастя в нашу родину, що на певний час я відволіклася від війни. Крім того, багато часу займала підготовка до вступу, оскільки я закінчувала дев’ятий клас.

І ось 2024 рік. Вступні іспити успішно складено, нарешті студентка коледжу! Стільки мрій, планів та сподівань! Проте, війна не дає про себе забути: знову вибухи в місті, влучання в об’єкти критичної інфраструктури, тимчасові відсутність світла та води.

Хоча нас уже цим не залякати, адже ми пережили минулу осінь і зиму, коли світла майже не було зовсім…  

Дуже засмучує те, що майже кожного дня місто продовжує прощатися з Героями-захисниками, а на школах збільшується кількість пам’ятних табличок… І нарешті до мене приходить усвідомлення того, що необхідно поглиблювати свої знання не лише зі шкільних предметів, а й навчатися жити в умовах війни, напрацьовувати навички поведінки в надзвичайних ситуаціях.

Кажуть: якщо є бажання, то з’являються й можливості. І це дійсно так, адже мені пощастило взяти участь у військово-патріотичних вишколах «Звитяга», організованих бійцями спецпідрозділу ГУР «Артан».

Я почала вивчати тактичну медицину, снайпінг, топографію, основи тактики, управління FPV-дронами та кадрокоптерами Mavic 1,2,3, адже маю бути готовою за необхідності захистити себе, своїх рідних і Батьківщину.

Я не знаю, яким буде завтра, але хочу щоб воно настало, хочу жити в соборній, незалежній і демократичній державі! Це і є мій шлях і мій вибір.

Вірю в Перемогу і Збройні Сили України!