Богдан пережив справжнє пекло окупації у Бердянську, хлопцеві дивом вдалося виїхати звідти живим та більш-менш здоровим. Щоправда, через російську агресію він все втратив і тепер вимушений поневірятися. 

Я з Бердянска. Мене змушували оформити російський паспорт, але я не захотів. Слава Богу, встиг виїхати з міста у серпні. Приїхав в Запоріжжя, тут зараз поки і знаходжуся.

Про війну я дізнався тоді, коли в наш під’їзд влучила ракета. На щастя, ми з дівчиною встигли вибігти. Я жив на той момент у бердянському гуртожитку, ракета влучила саме в нього. Тоді я нічого не встиг з собою взяти. Слава Богу, що паспорт був у кишені - це мій єдиний документ на сьогодні, більше нічого не маю. Цей приліт мене найбільше шокував. Добре, хоч кохану не зачепило: я її собою закрив, мені трохи ранило руку.

Для того, щоб виїхати на підконтрольну Україні територію, я потроху підробляв, щоб були гроші. Завдяки цьому я і виїхав: заплатив три з половиною тисячі гривень приватним перевізникам, так і опинився в Запоріжжі. 

Кожен день життя у Бердянську був надзвичайно складний. Одного разу мене зупинили російські військові - вони мене відлупцювали. 

Били сильно і довго, я був весь опухлий, синій. Вони били мене саме по обличчю, змушувати зробити російський паспорт. А я сказав їм: «Ні, я українець!». Відлупцювали мене тоді знатно, зламали два ребра. Але, нічого, проживу. Важко, але що зробиш.

Звісно, з їжею були проблеми, хоча вони в мене і зараз є. У мене макарон залишилося 300 грамів, більше немає нічого. Втім, найгірше для мене – це те, що я не можу зідзвонитися ані з близькими, ані з рідними. От, чесно, аж до сліз. Навіть зараз я хочу плакати. Для мене це дуже важко. Вони всі залишилися в Бердянську, з ними немає зв’язку.

А ще в мене є кохана дівчина, ми не розписані. Вона поїхала в Польщу, а я залишився тут один-однісінький. 

Зараз я не знаю, як далі жити. Я не хочу взагалі жити, якщо чесно. Я хочу піти воювати. Через цих дебілів я втратив своє кохання, втратив сенс життя.